"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Таке ж радiсне, тепле, червоне.
От тiльки бiда, що на свiтi ║ ще паця... Ну, та ми ┐й!..
I дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..


III


Мина║ рiк, i два, i п'ять рокiв... Росте Тарас Шевченко. Тiльки
зiп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки - на панщинi,
брат десь пастушить, сестра на городi, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрiзь
тобi шляхи одкритi: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад
густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимi! Залiзе - до
вечора не вибереться... I мандру║ мала людина по свiту з ранку до вечора,
дива всякi на ньому спогляда║, розуму набира║ться. Вийде iз бур'янiв на
поле, як Кармелюк iз лiсу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка
з золотими крайками закрива║ його сво┐ми червоними полами. I зда║ться
малому, що там - край свiту. Там сонце спати ляга║. Як мати вечорами у
свято: скида║ з ши┐ дороге намисто, у скриню хова║ червону хустку,
плахту...
А надворi й темнi║...
- Свiт не родив такого волоцюги! - скаржиться мати. - Ото небо йому, як
рiдна хата, а сонце, як мати. Коли б не ┐сти, то до хати так i не заглянув
би цiлий день. А вскочить у хату, за кусок хлiба - i знову надвiр. Вхопиш
за плечi, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок
у воду.


* * *


Раз було так.
Невесела у Шевченка зимою та восени хата - сто┐ть край села, як
примара, найгiрша, мабуть, в усьому селi: кривобока, стара, стiни
повигинались, солома на покрiвлi потемнiла, потрухла, мохом узялася,
почорнiв од диму вивiд, од вiтру порозлазилась, дiрки свiтять голими
латами. А прийде весна, зацвiте садок за хатою, рясна яблуня коло хати,
промете Катря пiд вiкнами пiвники та барвiнок, i хата, як хата - суму мов
не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось
сонце. Пiсля першого жаркого квiтневого дня плинув теплий, тихий вечiр.
Над хатою зiйшла вечiрня зоря, заграла золотом в яблуневому цвiтi, тихим,
рожевим, у бiлiй на стiнi глинi. Вперше по веснi бiлоголова Шевченкова
родина розташувалась вечеряти пiд яблунею надворi. Чуби в усiх, як
обiлений льон, очi, як квiтки льону, - синi. Тiльки мати чорнява, з карими
очима. Невесела вечеря - морений батько свариться, маги, заклопотана,
зажурена, марна, ┐сть, як не ┐сть. Дочка Катерина сто┐ть, спиною спершись
на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звича║м
погомонiти перед сном сусiд i диву║ться:
- Це тiльки вечеря║те? Що так пiзно?
- Та нам це такий оце клопiт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь