"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дiвся, - мати. Розповiда║. - Зранку як пiшло, то оце i досi нема║: бiгали
i до ставка, i до греблi, всi бур'яни обшукали - як упав у воду.
- Доглядiли! - сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз синi
винуватi очi.
- Нiчого, знайдеться, - розважив сусiд, - може, заснув десь у бур'янi.
Проспиться - прийде. - I почина║ звичайнi сво┐ балачки: про панськi
звича┐, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тiльки поблизу що
шелесне, всi так i кинуться: чи не хлопець?
Пройшли останнi за плугами плугатарi, гурти дiвчат iз сапами. Осiв
тихий, зоряний вечiр.
- Ну й де б ┐й дiтись, вражiй дитинi, - не слухаючи сусiдових балачок,
тихо, з нудьгою казала мати. - Вечеряй, Катре, та пiдемо шукати знову.
Зарипiли десь вози, як у релi. Багато, мов з ярмарку.
- Що воно?
Раптом коло самого села луною вдарила в усi кутки багатоголоса,
урочиста, хвилююча пiсня:


А вози риплять, а ярма бряжчать,
А воли ремигають.
А попереду атаман
У сопiлочку гра║.


Всi забули на часину про хлопця, заворушились.
- Чумаки!
В селi бiгли з дворiв назустрiч чумакам дгвчата, дiти, поважнi дiди з
палицями. Тiльки й чуть було:
- Чумаки! Чумаки!
Сусiди почали угадувати - звiдки, аж поки чумаки замовкли.
Аж ось Катря пiдняла вгору голову i крикнула радiсно i сердито:
- А ось i наш волоцюга! - Всi повернулись в один бiк.
За перелазом бiлiла сорочка i блищали синi Тарасовi очi. Без шапки,
босий. Лице взялось смагою - темне, як головешка, а на тiй головешцi бiлий
чуб, як льон.
Сто┐ть, не наважу║ться йти до гурту. Хмарнi обличчя в усiх одразу
просяяли.
- Де це ти був?
- Де тебе носило i досi?
- Де ти волочився?
Сто┐ть, мовчить. Огляда║ свою хату - не впiзна║, нiби пiсля довго┐
кругосвiтньо┐ мандрiвки.
- Де ж ти був оце - питаю? Чому не кажеш? - почав суворо батько.
Хлопець промовив стиха:
- Був у полi та заблудив.
- Бачили таке?
- Хто ж тебе привiв додому?
- Чумаки!
- Хто? - Всi стовпились коло хлопця.
Хлопець розповiв: "Стрiнувся з чумаками, питають: "Куди iдеш?