"Степан Васильченко. Мужицька арихметика (Укр.)" - читать интересную книгу автора

батько: "Де ж ти, сучий сину, дiв? Загубив, чи, може, вкрали?" - "Не так
було б менi, каже, шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсiм i в
руках не держав!.." Потiм i розказу║, що там уломилось було щось коло
вiялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всi боки i при
рощотi не дав нi копiйки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той
збиток iще на тиждень. А батько слухав-слухав, далi й каже: "Отак, сину,
завжди заробляй, то скоро хазя┐ном станеш..." То чи не стiльки, кажу,
заробив i той на лампах, як цей за вiялку, - закiнчив дiд. Усi засмiялись.
- Лампа - рiч тендiтна, - казали другi, - торохнеш возом - наробиш
скла. I понесла його лиха година пiд таку хуру!
- Пiдеш i пiд таку хуру, - сказав похмурий чоловiк, - коли в хатi,
може, й шматка хлiба нема║.
Обмiркувавши справу з лампами з усiх бокiв, люди примовкли, i Антiн,
узявши книжку, став читати дадi.
"Он яке дiло!" - подумав Василь Iванович i став прислухатися пильнiше.
- "У помещика было, - читав далi Антiн, - в одном куске 857 десятин
земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150
десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?"
Прочитавши задачу, Антiн став поясняти ┐┐ по-сво║му:
- В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще бiльше на
130, а в третьому й того бiльше!.. А потiм iще й пита║, - тут Антiн звiв
палець догори й прищурив око, - скiльки ж то тi║┐ землi було в пана?
- А, мабуть, чи не бiльше було, нiж у все┐ нашо┐ громади! - каже,
осмiхаючись, один з гурту. - Коли б оце на всiх нас хоч один отой кусочок,
то було б i нам, i дiтям нашим.
- Ото кусочки! - моргнувши оком, сказав Охрiм. - Це не те, що в тебе
або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну
руку - опруг та в другу - пiвопруга, а в третю - й зовсiм нiчого, - отодi
б нехай вiн похазяйнував! Поневолi пiшов би лампи возити!
- А добре було б знати, скiльки то прийшлося б на двiр, коли б усю оту
землю та подiлити помiж нашими громадянами? - проказав похмурий чоловiк.
Далi Василь Iванович уже не мiг терпiти. Вийшовши з-за тину, вiн почав
докоряти людей:
- I навiщо б ото я базiкав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсiм
не для того; по ┐й треба вчитися арихметики, а ви казна-що витiва║те. Коли
так читати, то краще зовсiм не читати!
- Та ми, Василiю Йвановичу, чита║мо так собi, з нудьги, -
виправдувались люди, - аби чим час загаяти.
- То не краще б було з нудьги взяти та й полiчити, скiльки вийде в
кожнiй задачi, - наставляв Василь Iванович, - тож на те вона i ║ -
арихметика.
Переднi чоловiки сидiли i вдавали, що нiби увiчливо слухають Василя
Йвановича. А позаду Охрiм накивував бровою сво┐м сусiдам i стиха гомонiв:
- Це, виходить, така арихметика - пановi звозять хлiб з поля, а
мужиковi нема з чого возити, то мороч голову - скiльки то все┐ землi в
пана!
Скiлько душ пирснуло зо смiху, проте здержались, щоб не зареготати
голосно.
- Бачте, - казав далi Василь Iванович, почувши смiх, - смi║теся, а й
самi не зна║те, з чого. А я знаю, що нi один з вас не доведе до ладу