"Володимир Винниченко. Бiля машини (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ну да... А Карпо казав, що ви казали Сидору...
- Бреше! То вiн випитать у тебе хотiв... А ти й перелякалась свого
коханого та й плетеш чортзна-що...
- Еге, "коханого"! Так... потрiбний вiн менi... Пхи!..
- Брешеш!

- О! "Брешеш!"...
- Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином...
- I-i-i! - сплеснула руками Хима i широко розплющеними очима подивилась
на Гудзика. Але той подивився ┐й у вiчi, плюнув i одiйшов. Хима з погордою
подивилась йому вслiд, хитнула головою i знов нахилилась пiд машину.
"Нi, сей Карпо щось-таки затiва║, - думав Гудзик, iдучи повагом до
свого доглядного пункту, - тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навiть i
сей щось коверзу║... Ач... проклятi мурляки!"
- Чого ж рота роззявив? Поганяй! - накинувсь вiн на хлопчика в картузi
по самi вуха, що стирчали, як у мишi, i бiлих штанцях на однiй шлейцi.
- Та волок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?
Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, яку вiв за
недоуздок, i став возитись бiля каната.
- У-у, кукли! - муркнув з невимовною злiстю Гудзик i, одiйшовши трохи,
став дивитися на шлях. Бiля самого села по дорозi ворушилось щось чорне.
Через хвилину воно було вже бiльше, через двi - ще бiльше, видко, що
наближалося дуже хутко.

"Нiби верхи, нiби пiшки... - дивувався Гудзик, приставивши руку до
козирка з ремiнцем. - Бiжить швидко... А-а-а. Пан Ян на велосипедi!"
I Гудзик з досадою згадав, що вiн на сьогоднi обiцяв пану Яну послать
до двору гарненьку дiвчину вiд машини. Не послать не можна, тим паче
тепер, коли вiн гада║ вiдходить i поживиться на шлюб у старого
Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, нi одна не пiде.
I дивлячись, як чорне все побiльшувалось, вiн хутко став перебирати в
думцi всiх дiвчат, що були бiля машини.

"Ага!.. Хима!.. Послуха║м, що тепер Карпо заспiва║... Хм..."
I навiть дуже задоволений, вiн став нетерпляче чекати Скшембжховського.
Через якийсь час вже можна було розiбрати гарненьке бiленьке личко пана
Яна з блакитними, невинними, великими очима й свiжими, пухкими, рум'яними
губками, над якими ледве примiтно чорнiли маленькi вуса; можна було навiть
побачить на сьому дитячому лицi якусь тупiсть, сухiсть i надзвичайну
чваньковитiсть.
Зiстрибнувши з велосипеда, вiн обережно зiпер його на лантухи з зерном
i недбало тицьнув Гудзиковi руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з
сього.

- Prosze раnа, сьогоднi зовсiм мало гарненьких. Але я пану покажу,
prosze pana... - пiдморгнув вiн напiв по-приятельськи, напiв по-рабськи,
але з тою мiною, що бува║ у кiмнатних льока┐в, - Дiвчинка... пан сам
забачить.
Але пан тiльки холодно дивився сво┐ми ясними, дитячими очима i,
прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навiть