"Володимир Винниченко. Федько-халамидник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

шарпа║ться i не розумi║ нiчого, що там сталося внизу, чого його так скоро
тягнуть назад.
- Ну, бий же! Ех, ти! - бо┐ться... Я он без каменя, на вас трьох.
- Льонька, Ва-а-сько! - раптом кричить Спiрка.- Сю-да-а!.. Федько змiя
однiма║!
Але Федько вмить зрива║ться з мiсця, налiта║ на Спiрку, ловко
пiдставля║ ногу й кида його на землю. Тут же пiдскаку║ до Стьопки, хапа
нитку i рве ┐┐ до себе. Нитка трiска║, змiй дирка║. Гаврик плаче, а Федько
намоту║ нитку на руку i помалу задом iде додому. Вигляд у нього гордий,
Спiрка й Стьопка кидаються на нього, очi аж горять, шпурляють камiння, але
Федько тiльки угина║ться й регоче.
- Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашiй вулицi!
Босявка! Зараза!
А Федько все йде та й iде. Змiй уже його.
Але тут, бува║, вiзьме й зробить несподiване. Коли вже хлопцi далеко i
не можуть йому нiчого зробити, вiн раптом верта║ться i вiдда║ змiя. Навiть
принесе ще сво┐х ниток i дасть.
- На твого змiя! Дума║ш, менi вiн потрiбний? Схочу - зроблю з цiлого
листа. Тато з типографi┐ принесе червоно┐ бумаги, так он якого зроблю...
Але так не часто бува║. Частiш кiнча║ться тим, що хлопцi бiжать додому,
жалiються, а ┐хнi тато чи мама iдуть до Федьково┐ матерi i теж жалiються.
А Федьковi ввечерi вже прочуханка. Але й тут Федько не як всi дiти
поводиться. Вiн не плаче, не проситься, не обiща║, що бiльше не буде.
Насупиться й сидить. Мати ла║, грозиться, а вiн хоч би слово з уст, сидить
i мовчить.
Приходить тато з роботи. Вiн стомлений i сердитий. Руки сивi од олова
лiтер, якi вiн склада║ в друкарнi. Щоки теж нiби оловом налитi, худi-худi,
а борода на них така рiдка, що видно крiзь не┐ тiло.
- Що? Вже знов? - пита║ вiн, глянувши на Федька. Федько ще бiльш
насуплю║ться й почина║ колупати пальцем кiнець столу. А мати розповiда║.
- Правда то? - пита║ батько у Федька.
Федько мовчить.
- Кому ж я говорю? Правда те, що мати каже?
- Правда,тихо одмовля║ Федько.
- Скидай штани.
Федько мовчки вста║, скида║ штанцi й чека║, похиливши голову.
Батько здiйма з себе ремiнь, кладе Федька на стiлець i почина║ бити.
Федько здригу║ться всiм тiлом i шарпа ногами.
- Лежи!! - кричить батько.
- А кляте ж яке! А кляте! - сплеску║ руками мати.Хоч би ж попросило
тата, хоч би заплакало. Камiнь, а не дитина! Сибiряка якийсь...
Вибивши "сибiряку", батько вийма з кишенi двi або три копiйки й да║
йому.
- То тобi за те, а це за те, що правду говориш...
Федько витира║ сльози, що виступили з очей, бере грошi й хова║ в
кишеню. Вiн за ремiнь не сердиться,вiн розумi║, що так i треба. Але й три
копiйки бере, бо, справдi, не брехав. Якби вiн схотiв, то мiг би
одбрехатися, але Федько брехати не любить.
Не любить також Федько й товаришiв видавати.
Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться.