"Володимир Винниченко. Федько-халамидник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Так-так, потурай йому, давай йому грошi, давай. Вiн навмисне робитиме
бешкет, щоб правду сказать. Розумний батько, вчить сина. Замiсть того, щоб
повчить його за те, що покрива║ других, вiн хвалить...
- Нiчого, стара... За все бить не можна. За що бити, а за що хвалити...
- Так-так! Хвали його, хвали...
А найбiльше Федьковi доставалося за Толю. Толя був син хазя┐на того
будинку, де вони жили. Це була дитина нiжна, делiкатна, смирна. Вiн завжди
виходив надвiр трошки боязко, жмурився вiд сонця й соромливо посмiхався
сво┐ми невинними синiми очима. Чистенький, чепурненький, вiн зовсiм не мав
нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмiнно спокушав його, i
бiдненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом.
Мати його, жiнка чула й теж делiкатна, трохи не вмлiвала, бачачи таким
свого Толю.
- Де ти так убрався?! Хто тебе так? - жахалась вона. Толя плачучи
казав, що вiн не винен, що Федько призвiв на те.
В той же вечiр батько Федькiв допитував уже "сибiряку".
- Ти лазив з Толею драть горобцiв?
- Лазив.
- Ти порвав йому штанцi?
- Вiн сам порвав. Не вмi║ лазить, а береться. Хай не лiзе.
Але тут вмiшувалась мати:
- Та як ти смi║ш так говорити? То дитина благородна, нiжна, а ти,
мужиченя, з ним так, як з Стьопкою. Та через тебе нас з кватирi
виженуть... Щоб ти не смiв пiдходити до його, мурло ти репане. З
свинопасами тобi гратись, а не з благородними дiтьми. Нещастечко ти мо║! I
за що мене Бог покарав таким сибiрякою... А батько нiчого йому й не скаже,
роби, синку, що хочеш, бий дiтей, хай нас виженуть з кватирi...
Батько мовчить i хмуро дивиться в вiкно. Надворi вечiр. З вiкон
хазяйського дому ледве чутко вибиваються звуки нiжно┐ музики. Тепло i
затишно там. Батько Толин десь походжа║ собi по просторiй хатi, задумливо
слухаючи музику. Тут же, мабуть, Толя, чистенький, нiжний, з щiчками, як
проскура. Мати гра║. Нi сварок у них, нi бруду, нi клопоту. Пожильцi ┐м
знесуть плату за квартири, мужики за землю грошей привезуть, ┐х нiхто не
вижене з квартири, хоч би Толя як обидив Федька.
- Скидай, сучий сину, штани! - раптом грiзно зверта║ть­ся батько до
Федька.
Федько з-пiд лоба дивиться на тата.
- За вiщо? - ледве чутно пита║ вiн.
- За те, що водишся з благородними дiтьми. Я тобi, паршивцю, скiльки
раз казав: не смiй з панами водитися. Не кумпанiя вони тобi.
- Та я з ним не водюсь, вiн сам лiзе.
- Жени його пiд три чорти од себе... Яка вiн тобi кумпанiя?.. Лягай!
Федько ляга║, але батько так б'║, що мати зоста║ться зовсiм
невдоволена.
А на другий, третiй день Федько знов спокуша║ Толю. I спокуша║ якраз в
такий момент, коли нi одному чоловiковi в голову б того не могло прийти.
Скажiмо так. Надворi буря, дощ лл║ться з неба такими патьоками, наче
там тисячi Федькiв перекинули тисячу дiжок з водою. Хмари аж синi,
кошлатi, так i розрiзують ┐х зеленявi блискавки. Грiм трiска║ з такою
силою, що аж посуд дзвенить у шафах.