"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

його все дужче та дужче на маленьке подвiр'я, устелене знесиленими людьми;
i навiть непосидливi горобцi затихли й поховались кудись у затiнок. I
тiльки станцiя свистiла, гудiла, шумiла, нiби всi тi, що були в нiй,
збирались когось рятувати, поспiшали, турбувались i нiяк не могли рушити з
не┐.
I знов минали днi, душнi i довгi. Знов блукали всi по подвiр'ю та по
станцi┐, i в очах ┐х стояли млявi, одноманiтнi, упертi думки. I здавалось,
сi думки проймали кожний рух ┐хнiй, густо обплутували ┐хнi сiрi, потомленi
постатi, i через те сi постатi й посовувались так мляво й лiниво. I,
бувало, iнодi однi зривались з мiсця, злiсно лаялись i йшли кудись, а на
┐хн║ мiсце приходили новi з жадним, напруженим чеканням в очах i надi║ю в
душi. Це дратувало тих, що були тут, i вони з ненавистю зустрiчали нових.
- Авжеж! - саркастично дивились вони на ┐х. - Тут вас тiльки й ждали.
Зараз так i наймуть. На каретах повезуть, у некiпажах... Ага! Сiдайте,
спочиньте, пожалуста...
Тi сiдали, а далi помалу сiдала на дно душi й надiя, а через якийсь час
вони, як i всi, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрiзь, як
неприкаянi, i ждали. Часами знизу, з того города, який шумiв i щоночi сяяв
бiлим свiтлом в чорне небо, приходив хтось з мiщан i забирав з собою
одного або двох копати льох або мiсити глину. Часами в подвiр'┐ з'являлись
босяки i п'яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках i
примощувались десь коло простодушних. З'являлись карти, горiлка, а за ними
крик, бiйка, галас. I знов затихало на якийсь час.
З дядька Софрона й Василя i з ┐хнiх чумарок та широких штанiв вже не
глузували, - одним надокучило, а других не стало. Тiльки iнодi Катря,
проходячи повз ┐х, кидала на Василя хвилюючим i ваблячим, як грiх,
поглядом i, посмiхнувшись з-пiд бiло┐ хустки всiм сво┐м смуглявим, мрiйним
личком, говорила:
- А що? Пошив уже менi спiдницю з сво┐х штанiв?
Василь i тепер, як i перше, не сердився, тiльки очi його дивились на
не┐ ще бiльш благаюче та губи блiдли й складались криво-болiсно. А Софрон
пiдморгував i з радiсною погрозою казав:
- Нiчого! Поши║мо ще. Ми ще не те поши║мо. Тут доши║мось i до живого
тiла. I не тiло, а й душу заши║мо... Ого! Доля як заши║, то й не розгризеш
зубами... Вже пришила сюди... А що ж далi буде... Хм! I з погрозою,
злорадно смоктав свою люльку. А Василь в такi днi ще бiльше спав,
прокидаючись тiльки погризти з дядьком Софроном сухо┐, задубiло┐ таранi та
напитись коло водокачки води. А вночi, коли на подвiр'┐ було чути тiльки
хропiння вiд темних куп пiд берестками, вiн тихо пiдводився, тихо виходив
за тин i йшов у поле. Дядько Софрон ворушився, пiдводив голову й,
озирнувшись, бурмотiв:
- Ага!.. Ну да, ну да!.. Так, так...
I лягав знов, а Василь виходив далеко-далеко у поле, так далеко, що
тiльки ледве видно було рiзнокольоровi вогнi станцi┐ та сiре ся║во над
городом. Нiч ласкаво приймала його в сво┐ широкi обiйми й любовно
посмiхалась йому зорями. Вiн сiдав десь на горбику й виймав з-за пазухи
якусь паличку, яку довго й нiжно обтирав рукавом свитки. Потiм приставляв
┐┐ до рота, зiтхав, i вiд палички в тужливу, нiжну нiч котились з
хурчанням ще бiльш нiжнi, бiльш тужливi згуки. Про що вiн грав, тужливий
син степiв i працi? Хiба вiн знав? Хiба те знав нiчний вiтрець, син неба i