"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

степiв? Один з них грав, бо так було потрiбно, а другий радiсно
пiдхоплював сi згуки, грався ними i котив до сумно схиленого жита... I
жито журно слухало тi згуки, хиталось колосом i м'яко шепотiло з вiтром,
згуками i Василем.
Раз на подвiр'я прийшов наймач з батiжком, з хитрими очима i з
цигаркою, прилiпленою до нижньо┐ губи. Його обступили, почали кричати,
торгуватись, сваритись. Наймач слухав, цигарка димiла йому в лiве око, i
вiн жмурив, його, вiд чого лице йому було ще хитрiше. Нарештi, вiн
виплюнув цигарку, одiбрав собi гурт парубкiв та дiвчат i повiв ┐х кудись
на станцiю.
На подвiр'┐ знов стало тихо. Недалеко вiд Василя й Софрона, спершись
спиною на дерево, стояла Катря. Лице ┐┐ було хмуре й дивилось кудись не на
станцiю. Босi, порепанi ноги, перекладенi одна на одну, машинально
похитувались. Пiд деревами у затiнку недвижнi, мов знесиленi з одчаю,
лежали робiтники; на станцi┐ бiгав чогось паровоз, гордо задравши димаря
догори, i сонце грало на бiлих лушпайках насiння, розкиданих по подвiр'ю.
- Ага! - блимнув на Катрю Софрон. - Осталась дiвка? А то вже так...
Тут, серденько, так i з батьком рiдним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що
з земляками, з душею розлучать.
Катря зиркнула на його, потiм перевела погляд на Василя, який дивився
на не┐ покiрними очима, й з досадою одвернулась.
- Нас ще п'ятеро зосталось... землякiв, - з неохотою кинула вона.
- П'ятеро? - перепитав Софрон. - Хм! Ну, що ж? Розлучать i з сими. -
Вiн посмiхнувся, потiм, наче про себе, знов почав: - I нехай... Нехай. Що
ж?.. То вже так... Хоч серце зв'яжи з серцем, розiрвуть... О!
розi-iр-вуть... пй-богу, розiрвуть. П'ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а
потiм сама будеш. Тепер он ноги порепались, а там i душа репне... Ого!
Репне, то вже так...
- Чого ви крячете, дядьку? - з досадою глянула на його Катря i знов
зиркнула на Василя.
- Еге! - радiсно засмiявся дядько. - "Крячете". Хiба це крякання? Це не
крякання. Пiдожди ще.
- А ви вже дiждались? - кинула Катря.
- Я? - охоче пiдхопив вiн. - Ого! Дiждався, серденько, дiждався! Менi
вже крякнула. Я вже маю сво║.
- Так крякайте он йому... - хитнула вона головою на Василя. - Вiн
ближче... Ач, як витрiщився... Чого б, спитатись? Лупа║ тими очима...
Комусь вiн потрiбний!
I Катря з досадою й нудьгою одiрвала свою гнучку постать вiд дерева й
лiниво одiйшла до сво┐х землякiв. Дядько Софрон глянув на Василя,
подивився, як тому зачервонiла щока i нiяково-болiсно скривились губи, й
одвернувся.
- Хм! - посмiхнувся вiн. Потiм задумливо посидiв, знов глянув на мов
замерлого Василя, зiтхнув i став набивати люльку.
- Чого вона розсердилась? - нарештi тихо промовив Василь.
- А! - з досадою хитнув головою Софрон. - "Чого розсердилась?" Баба!
Бабу блоха вкусить, а вона тво║ серце гризне. Е, хлопче! Ще не те буде.
Далi, голубе, бiльше буде... Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у сю
патоку, то от тодi взна║ш. Спробуй витягнуть його... Начiпля║ться з то┐
патоки такого добра, що й не рушиш... Намокне, як ганчiрка, i сльозами, i