"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

без околотка кiнь, налетiли козаки, i невпинна хвиля людей зiм'яла,
спихнула Людмилу й понесла з собою. Вона бiгла, задихалась, якiсь чоботи
давили ┐й ноги, чи┐сь руки штовхали у боки, хтось щось кричав над ухом i
гаряче дихав на шию, а сила все несла ┐┐.

"Куди ж ми бiжимо? Куди ж бiжимо?" - лiтало у не┐, а ноги проти волi
мусили бiгти. Нарештi стали зупинятись; Людмила, важко дихаючи,
озирнулась. На тому мiсцi, де маяло червоне, вже не було робiтникiв,
тiльки гарцували козаки, а зо всiх бокiв стояли демонстранти i, мов
збираючись з силами, переходили всi в один бiк.

Вмить хтось знову щось закричав; груди знов сколихнулись, i могуче
"ура" знов залунало. I знов кинулись остервенiло козаки i, топчучи,
давлячи заднiх, почали розганяти. I знов усi побiгли кудись. Але бiгли
недовго; якось само собою всi збились до одно┐ величезно┐, довго┐ валки,
твердо i спокiйнiше посунули по улицi. Козаки чогось одстали, й замiсть ┐х
звiдкись взялись солдати i стали йти поруч демонстрантiв, не пропускаючи
нiкого на середину улицi й мов огородивши довгим тином.
Десь затягнув хтось "Дубiнушку", далi обiзвалась "Марсель║за", i хутко
нестрiйний, нерiвний, але повний велико┐ сили спiв став розлягатись по
валцi. Так спокiйно пройшли до рогу одно┐ улицi, що йшла кудись нагору.
Людмила вже почала й собi заспокоюватись i вже навiть з'║дналась з якоюсь
товаришкою, як раптом всi повернули назад i хтось, боляче наступивши ┐й на
ногу, закричав:

- Козаки за углом!
Людмила хотiла щось спитати, але в цей час захрипiла над нею коняча
твар i щось гостро ударило по плечах.
- Р...разойдiсь! - заревiло у не┐ над головою, i козак з чорною
борiдкою й гарними кучерями пiд широким картузом знов широко замахнувся
нагайом i зi свистом полоснув ним по валцi. Першi кинулись вбiк, а козак,
пiдбивши тi зiм'явши конем якусь панну в рудiй шапочцi, що щось закричала,
але зразу якось змовкла, скажено почав гатити вправо й влiво тго головах,
плечах, по чому попало.

Людмила важко дихала i, не пам'ятаючи себе, стояла, й дивилась, i не
знала, що робити далi. В той саме час явiдкись вискалило з десяток пiших
полiца┐в i, регочучи мiж собою, стали напирати на збитих до стiни якоюсь
магазину демонстрантiв.

- Р...разойдiсь! Р...разойдiсь! - ревiло зо всiх бокiв. Але розiйтись
було нiкуди, бо з одного боку були солдати, з другого - позачиненi дверi й
вiкна крамниць, а з третього - полiца┐ i козаки, що гасали по валцi й
гатили ┐┐ з якимсь божевiльним запалом. Можна було тiкати назад, але валка
була така густа, що Людмила постановила: краще всього продертись вперед i
мiж козаками вибратись чи живою, чи мертвою на другий бiк рогу. Скинувши з
себе дрижачою рукою капелюх, що весь час тiльки перешкоджав ┐й, вона з
рiшуче пiднятою, непокритою головою суворо, поважно, твердо стала
продиратись вперед.
- Товаришко! Там козаки! - гукнув ┐й хтось позаду.