"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

От i вам не вiрдо... - похмуро скiнчив вiн, i навiть щось вороже й чуже
зачулося в цих словах.
- За те, що я так одягдена? - криво усмiхнулась Людмила й повела оком
по сво┐й чорнiй добрiй сукнi.
- Нi... Так... Нiкому не вiрю... Настало тяжке й нiякове мовчання.
Знадвору вже ледве пробивався сiренький свiт i, наче знехотя, торкаючись
широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене Максимове
обличчя. I, дивлячись на його, на цей тонкий нiс, на впалi щоки, на
безпокiйнi вузькi очi його, на губи з цим болiсним виразом, на всю постать
його невеличку, нервову, - ┐й невимовне хотiлось тихо, нiжно провести
долонею по щоцi (неодмiнно по щоцi), приголубити його, сказати щось
радiсне, тепле й зiгнати це тяжке й тужливе з уст i очей.

I вже великi сiрi очi ┐┐ не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя
┐┐ мов укрилось чимсь сумним, i вся постать виявляла якесь безсилля,
непевнiсть i одчай.

- Що ж робити, що ж робити? - якось байдуже, й задумливо, й наче не
тямлячи того, що промовляли уста, прошепотiла вона. Максим хутко повернув
голову й подивився на не┐.
- Стрiлять пiду! - злiсно кинув вiн. Вона знов пильно подивилась на
його, але не сказала нiчого, тiльки нахмурилась i не зводила з його очей.
- Вам не хочеться вже жити? - помовчавши трохи, якось рiвно промовила
вона.

- Я боротися хочу! - з силою скрикнув вiн. - Я хочу справдi боротися,
як кличуть всi iнтелiгенти... Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють
нас?

- Та хто обманю║? Хто обманю║ вас? - i собi скрикнула Людмила з мукою.
- Хто вам говорить, що треба йти стрiляти? Учiться, учiть других,
побiльшуйте сили... Хiба ж то боротьба?.. Хiба... Ах, ну, що вам говорити,
коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу... Ви
знервувались... Ви...

- Я не можу... - перебив вiн ┐┐, але якось розслаблено й чуло. -
Неможливо так жить... Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не
можу зароблять собi на хлiб, я подлец, я ┐м чужий хлiб, я такий же
експлуататор, я... Я донесу на себе!

- Що? - зблiдла Людмила.
- Я донесу на себе... Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!
- Ви як хлопчик, Максиме, - тихо усмiхнулась вона болiсною усмiшкою. -
"Донесу", "у тюрму"... Для чого?
- Боротись, активно боротись! Менi нудно, я не маю роботи, духово┐
роботи!.. Я стрiлять пiду!
- Ну, з вами сьогодня не можна говорити! - вмить розсердилась вона i
гнiвно встала, трохи почервонiвши. - Робiть що хочете!
Максим знов винувато усмiхнувся й собi для чогось встав, дивлячись на
не┐ жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому