"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

чубовi.

- Можете! Йдiть! - махнула вона рукою на дверi i стала застiбати сво║
пальто, не попадаючи гудзиком в петлю й поспiшаючи.
- Ну, а що ж робити?.. Га?.. - несмiло прошепотiв вiн.
Людмила глянула на його, кинула застiбати i раптом чогось страшенно
скипiла:

- Що? А я знаю?.. А ви слуха║те мене?.. Ви дума║те, що менi при║мно
дивитись на вас? Хiба ви менi вiрите?.. Я ж "iн-те-лi-гентка!". Я... Ви
самi сказали... Ви дума║те...

I чуючи сама, що говорить якусь нiсенiтницю, вона зупинилась i, круто
одвернувшись, пiдiйшла до вiкна i стала дивитись на улицю. Потарабанивши
трохи дрижачими пальцями по шибi, вона знов повернулась i спокiйнiше вже
пiдiйшла до стола.

- Робiть що зна║те, - роблено байдуже промовила вона. - Тiльки щоб
потiм не нарiкали на мене... Бiльше нiчого... А тепер я маю до вас справу,
- дiловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого
зараз же випало на стiл декiльки аркушикiв паперу. - Iдiть сюди.
Максим хутко й поспiшаючи зiрвався з мiсця й пiдiйшов до стола.
- Через тиждень буде демонстрацiя, - не повертаючи до його голови й
розгортаючи папiрчики, трохи понизила вона голос. - Треба роздавати й
розлiплювати цей тиждень прокламацi┐. Вiзьметесь?
- Вiзьмусь, вiзьмусь! Через тиждень? Невже це справдi, добродiйко...
товаришко? - дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.
Людмила хутко подивилась на його i проти волi усмiхнулась. Лице його
свiтилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним i легким; губи
усмiхались так недовiрчиво, але з такою радiсною надi║ю, що здавалось,
нiби воно стало зовсiм друге.

- Радi? - не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на не┐,
соромливо-щасливо засмiявся i, почервонiвши весь, став читати прокламацiю.
Але видно було, що не розумiв нiчого.
- Можете забрати ┐х i заховати десь, - кладучи на стiл жмут, промовила
Людмила.

- Добре, добре, я заховаю? - радiсно одiзвався вiй вiд папiрчика. - Я
заховаю! Я сьогодня ж i пiду розлiплювати... Можна сьогодня?
- Хоч i зараз.
- Добре, добре. Це, значить, у цю недiлю?
- У цю!

- А чого ж ви менi не сказали зараз же, як прийшли? Я б i не говорив
усього. А то...

I вiн винувато глянув на не┐, мов прохаючи вибачення. А вона м'яко
дивилась на його i почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей
i приголубити ┐┐, розцiлувати ┐┐ росло все бiльше й бiльше у грудях i