"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

волiють сидiти собi по сво┐х Францiях, Англiях i iнших буржуазних кра┐нах?
Того, Марусино, що вони вже знають, що коли вони справдi чеснi й щирi, то
вони за свою чеснiсть, щирiсть, правдивiсть будуть зараз же по при┐здi
засланi на Сибiр, у концтабори.
- Як? - здивувалась Маруся, - вони це знають i все ж таки вважають себе
за чесних?
- Так, вважають. Ех, Марусино моя, колись i я, i твiй батько, i убитий
нами Марко - всi ми були чесними на┐вниками. Ми теж, повiривши Москвi,
хотiли творити нове життя, соцiялiзм на Укра┐нi й по всьому свiтi, ми, як
тисячi iнших соцiялiстiв, якi хотiли бути активними, послiдовними,
самовiдданими iде┐ визволення соцiяльно-окривджених, ми теж повiрили, що
Ленiн, Троцький, Сталiн та ┐хнi найближчi спiвробiтники перемогли в собi
iнстинкти панування, насилля, що ┐хня мета була справдi будування щастя на
землi. Ми пiшли на спiвробiтництво з ними. А вони нас схопили за горло i
примусили стати ┐хнiми покiрними сексотами, безсловесними, пiдлими рабами,
шпигунами й катами сво║┐ власно┐ батькiвщини, нашо┐ прекрасно┐ Укра┐ни.
Оце, дiти мо┐, та правда, яку ми, мордованi, закутi раби, не смi║мо
сказати вголос, а тiльки шепочемо сво┐м найближчим. Та й то бо┐мось: а чи
цi найближчi не пiдуть зараз до наших катiв i не донесуть на нас, не
вiддадуть нас ┐м на новi муки?
- О дядю! О дядю!! - розпачливо, з пекучим болем сплеснула руками
Маруся. - Якщо це ти про мене... як ти можеш таке про мене думати! Як ти
можеш??
I вона знову впала головою на лiжко Iвасика i затрусилась плачем.
- Ну, вибач, голубонько, ну, вибач... - нiяково забурмотiв Сергiй
Петрович i почав нiжно гладити рукою ┐┐ плече, - я старий iдiот. Я не тебе
мав на увазi.
Маруся рвучко пiдвелась, i, не витираючи слiз, дивлячись усiм сво┐м
розчервонiлим лицем у лице дядя, жагуче заговорила спухлими губами:
- Та я серце сво║ закушу зубами, голову розiб'ю об стiну, а не дам
нiякими муками витягти з себе нi на кого доноса. А ти... на тебе... О
Боже!.. Ну, добре. Тепер ти кажи менi, як менi бути з мо┐м сексотством. Що
я повинна казати Б║лугiну? Ну, добре: брехати всiм i в усьому, як ти
сказав. I сво┐м, i татовi, i мамi, i тобi, значить?
Сергiй Петрович застережливо пiдняв палець.
- Нi, Марусино, обережно. Не так просто бери мою пораду. Насамперед
зрозумiй як слiд сам принцип. Не всяка брехня добра. Що таке брехня?
Брехня це камуфляж, ховання правди. Нашi окупанти ввесь час уживають проти
нас цього камуфляжу. Вони пiдробляються пiд усе, що ми цiнимо i любимо,
прибирають собi той самий колiр i таким способом приваблюють до себе
довiрливих людей. А потiм хапають ┐х i беруть пiд свою владу. Як же нам на
це реагувати? Ми зна║мо, що ║ в дiйсностi пiд камуфляжем, але вголос ми не
виявля║мо свого знання, ми пiдтаку║мо, ми згоджу║мось, ми славословимо
Сталiна за дане нам щастя. Отже, ми брешемо, але ми й о м у брешемо. Але
не собi й не сво┐м найближчим людям. Розумi║ш?
Навпаки, ми повиннi дужче за всiх любити правду, тим бiльше, що ┐┐ в
нас грабують. I Боже борони брехати самим собi! Брешучи собi, ми робимось
дiйсними плазунами, пiднiжками, рабами. Такi ║ тi з наших письменникiв,
поетiв, якi брешуть самi собi. I не треба брехати й близьким собi людям.
Менi ви повиннi казати правду, бо ми вже одне, ми - товаришi до смерти мiж