"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

всю радянську тюрму i настане слушний час, вона немовби сама собою впаде,
i ми всi вийдемо на волю i побачимо однi одних.
I Сергiй Петрович аж руки потер од задоволення.
- Тiльки гризiмо, дiти, дуже обережно. I нiяк-нiяк нi в гнiвi, нi в
страху, нi в горi не скидаймо перед окупантом нашого камуфляжу. Нехай вiн
пiд ним розбере, хто термiт, а хто ┐хнiй. Ми всi "┐хнi", ми всi - на сто
вiдсоткiв "сво┐", ми дуже любимо Сталiна, ми навiть не мовчимо, а кричимо,
ми вихваля║мо його поперед усiх. От нехай i розбере Сталiн, чи багато вiн
ма║ "сво┐х". Окупанти брехнею нас хочуть затуманити, щоб мiцнiше тримати в
сво┐й тюрмi. Добре. Так i ми будемо мати ту саму зброю. Давно вже сказано
за кордоном, що СРСР кра┐на велетенсько┐, страшенно┐, сталiнсько┐ брехнi.
Тiльки той, хто пустив у свiт цю формулу, ще не знав, що там ║ ще iнша,
наша, термiтська, брехня, I хто зна║, чия брехня переможе. Так що ви,
дiти, не сумуйте i не вагайтесь: наша брехня чесна, самозахисна,
справедлива брехня. Любiть правду в собi i будьте розумнi, хитрi, мужнi в
брехнi мучителям нашим. Згода, Марусинонько?
Маруся пiдвела голову, набрала повiтря в груди i шумно видихнула його.
- Згода!
- I не будеш каятись, що з сексотки термiткою стала?
- О нiколи! Я тепер розумiю, що я вже й ранiше вiдчувала щось, але не
знала, що i де, i не смiла про це думати. А тепер... О, нехай! Ми будемо
гризти тюрму. Правда, Iвасику?
I вона з бурхливою нiжнiстю обняла хлопця, який не зводив з не┐
захоплених очей.
- Ой, сильна правда! На всi сто! - крикнув вiн i аж поцiлував Марусю.
Вона вiдповiла йому гарячим поцiлунком, потiм схопилась, пiдбiгла до
Сергiя Петровича i його теж обняла й поцiлувала.
- Спасибi, дядю! Спасибi. Тепер у мене легко на душi. А як iшла сюди з
цi║ю сексоткою в свiдомостi, ну, хоч кидайся в Москву-рiчку або пiд
автобус. Тепер я знаю, що i як робити. А ти, дядю, не бiйся, тебе не
арештують. Iвасик буде ходити до них i камуфлюватись пiд них. Правда? Я
буду те саме робити з нашим Б║лугiним. А коли б, дядю, щось сталось з
тобою, ти не бiйся за Iвасика, я його збережу, поки вони тебе випустять.
Будь спокiйний. Ну, а тепер я мушу бiгти додому, - там десь мама сильно
турбу║ться, куди я дiлась. Та й ┐сти тепер дуже захотiлось. Я хутко знов
забiжу до вас i буду тепер часто забiгати. Бувай, дядю! Бувай, Iвасику!
I, ще раз попрощавшись, обнявши обох, вона в тому самому пiднесеннi
майже вибiгла з кiмнати. А Сергiй Петрович пiдiйшов до сина, обняв його i
хотiв щось сказати, але в дверi застукала i в кiмнату вбiгла Маруся.
- Ой, вибачте, я забула дещо. Дядю, дай менi яку укра┐нську книжку. Я
хочу вчити свою рiдну мову, яку я забула. Коли я хоч трохи вивчу ┐┐, ми
будемо говорити мiж нами по-сво║му. Правда? Можеш дати, дядю?
Дядьо почухав кiнчик носа.
- Гм!.. Що ж я тобi можу дати? Все небезпечне. Хiба що Шевченка? Вiн
дозволений Сталiном. Але все ж таки... Гм... Ну, добре, дам Шевченка.
Тiльки не показуй нiкому й ховай пiд замок... Нi, стiй! Не ховай. Як
хто-небудь знайде, то йому буде пiдозрiло: чого раптом ти схотiла читати
якогось там хохлацького Шевченка i хова║шся з ним. Навпаки, тримай його
одверто, мовляв, здобула книжку, щоб зазнайомитись з укра┐нською мовою, як
ти знайомишся з французькою чи англiйською. Добре. Ось i Шевченко наш.