"Володимир Винниченко. Студент (Укр.)" - читать интересную книгу автора

безсило схиляли голови на груди.
Коло згорiлого трупа коняки i повалених стiн стояв дiд, без шапки, з
пропаленою сорочкою, й мовчав. Вiтер несмiло, боязко гравсь його сивим
чубом. Довго стояв дiд, потiм пiдвiв голову й дико, люто дивлячись у небо,
заговорив:
- Ну й усе?.. Чи ще мало? Га?
Вiн розiдрав сорочку i випнув жовтi, кiстлявi, старi груди з
жовто-сивим волосом на них. На губах йому стояла пiна, _в старих зморшках
лежала сажа, полинялi очi блищали гострим, холодним свiтлом.
- Як мало, то можна й ще!.. Ось-сьо, о...
На нього дивились сусiди i йшли до нього.
- Та схаменiться, дiду! Що ви кажете? Бог дав i взяв.
- Взяв? - впився в сусiду страшним сво┐м поглядом дiд: - За що взяв?
- Людей винiть, дiду, люди виннi, а не Бог...
- Де вони, тi люди? - повiв очима дiд навкруги.
- Нема ┐х тут, шукати треба, ходiм...
Дiд не хотiв iти, але його повели туди, де стояли i кричали iншi. Дiд
iшов, схиливши голову, i вiтер несмiло, винувато гладив i хилитав його
сиве, розкудовчене волосся.
- Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!..-кричав рудий,
веснянкуватий Гаврило i, показуючи замазаною у сажу рукою до лiсу, грiзно
тряс головою.
- Я сама вчора двох бачила, сво┐ми очима бачила ┐х! - випнулась наперед
Козубиха: - Iшли i дивились на Домахину хату. А з не┐ якраз i почалось.
Вони!..
- Де вони, тi студенти? - раптом пролiзаючи до Домахи, глухо спитав
дiд, i полинялi очi його дивились гостро i люто.
- Де? - хитнула головою Домаха.Шукай ┐х! Ти його пiйма║ш. Там!..
- Де "там"?
- У лiсi, у чорта в болотi...
- У чорта? Де тi студенти, давай ┐х сюди! Давай, я вимотаю ┐м жили, я
наточу кровi ┐хньо┐ i буду гасить мою хату. Давай!
- Жили ┐м вимотать!! - летiв крик iз грудей, iз стиснених кулакiв, з
затуманених очей. Летiв i нiсся до високого, спокiйно-радiсного неба з
веселим, величним сонцем. I собаки пiднiмали голови до цього сонця, i
страшно вили, i курилась чорна ру┐на хат, наче простягаючи тонкi стовпи
диму до царя природи. А цар природи весело смiявся.
В кiнцi вулицi з'явився якийсь чоловiк. Вiн чогось озирався назад i
поспiшав. Чоботи йому i свита були заляпанi, шапка одсунута назад, i з
блiдого лоба капав пiт на худi щоки.
Надiйшовши до розкиданих, скупчених дiжок, клункiв, до плачучих дiтей,
вiн зменшив ходу й часами зупинявся. Потiм знов озирався назад i скорiше
йшов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. I молоде,
худе та блiде лице його наливалось чимсь схожим на крик i плач погорiлих
людей.
I щодалi йшов вiн, то все менше озирався назад i частiше зупинявся,
розпитував i болячими великими очима дивився на дрижачих дiтей, на виючих
собак, на шматки погорiлих, розкиданих дощок. А коли пiдiйшов до купи
людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, й очi горiли.
- Драстуйте! - хрипло поздоровкався вiн.