"Володимир Винниченко. Терень (Укр.)" - читать интересную книгу автора

курми, горобцями, сонцем, вiтром, сво┐ми чобiтьми. Балакав цiлком поважно
i тим тоном, який вiдповiдав вiдношенню до його самого всiх його
спiвбесiдникiв. Коли чобiт не налазить на ногу, Терень спочатку докоря║
йому, потiм радить побоятися бога, а коли той не вважав нi на що,
поводиться рiшуче й без церемонiй.

Сонце вiн зустрiчав з веселою i дружньою посмiшкою. Тут уже не було
непорозумiнь. Як би воно не пекло, Терень вiдносився до того вибачливо,
прощаючи навiть серйознi дурницi свого приятеля. "Сонце на очi добре", -
немов виправдуючи свою слабiсть, часом казав вiн менi.
Часто, забiгши до Тереня по обiдi, коли в попiвському подвiр'┐ все
спало, я чув у хатi поета розмову й зупинявся, не знаючи, чи варто
входити.
- Ану, так... - чувся голос Тереня. - Нi? Добре. Так не хочеш, не
треба... Не треба, як не хочеш, я силувать не буду. Ми спробу║мо з другого
боку. Правда? От так... Ну, що ти на це?
Одповiдi нiяко┐. I знов Терень говорить:
- Ну, от... Тепер уже й зовсiм добре... Правда? Коли я входив,
виявлялось, що Терень умовляв держално рогача потриматися, поки вiн
дiстане цвяшка, щоб прибити його. Держално вередувало i не хотiло
триматися так, як ставив його Терень. Але, зрештою, вони погоджувались, i
Терень прибивав його.
А треба було пiти з ним у поле або в гай! О, тут у Тереня було стiльки
приятелiв, що вiн зовсiм не мав часу, - не то на балачку з людиною.
Щохвилини вiн зупинявся, комусь пiдморгував, прислухався, задоволе-но
посмiхався. Говориш йому що-небудь, а вiн раптом кива кудись угору на
дерево й приятельськи питав:

- Ши║ш? Га?
- Хто ши║?
- А швачка... Он як на машинцi вид║лу║... Дiйсно, прислухавшись, чую,
що хтось дрiбно й весело ши║ на швейнiй машинцi. То сiренька птичка. Як
вона зветься у людей, Терень того не зна║, по-його - вона "швачка".

Але останнiми часами й з Тереньом щось стало робитися. Iнодi вiн зовсiм
мiнявся: ставав хмурим, мовчазним, набурмосеним. Дивився спiдлоба, понуро,
з ворожим пiдозрiнням. В такi моменти вiн напивався - сам або з парубками
- i був небезпечний для кожного, хто хотiв з ним сперечатись. Тодi виразно
було видно його широкi плечi й короткi жилавi руки, якими вiн помалу,
п'яно водив, неначе шукаючи, щоб ухопить щось i розчавчити ними.
- О, вже Одарку на левадi зустрiв... - тихо казали хлопцi, бачачи таким
Тереня.
Одарка була дочка заможного мужика Матвiя Копанки. Чи гарна вона була,
чи нi - про те нiхто не мiг нiчого певного сказати: як коли. Часом так i
горне до себе, а часом нудна, сiра, стомлена. Очi в не┐ були сердечнi, як
казав Терень. Сердечнi, розумнi, блискучi. Як хтось ┐й до вподоби - одними
очима може прив'язати до себе мiцнiше каната, яким ув'язують снопи. Бог ┐┐
знав, чи до вподоби ┐й був Терень! Пiснi його - я знав - напевне
подобались, бо так виспiвувала ┐х на сво┐й левадi, що через не┐ часом
трави накосити не мiг. ┐┐ левада була поруч з поповою, i менi не раз