"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора

скоро потрiскаються вiд сонця, як старi чоботи. Ви це зна║те? На них так
понадимались жили вiд працi, що так вам i ходити з ними. До смертi ходити.
А хiба ║ радiсть у ваших очах? Хiба в тих очах я не страх, не темнiсть, не
забитiсть бачу? Так, я таки серед робiтникiв! Це правда.
Зробила паузу. Маса не ворухнулась.
I раптом зеленуватi очi заблищали i пустили задержа-не та буйне,
весело-гнiвне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова пiднялась:
- Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабшi? Хто? Той
товариш, що говорив тут? А ви й повiрили? Ах, ви ж комiки. Хiба ви не
хочете краще пожити? Так-таки зовсiм не хочете? Ви цiлком усiм задоволенi?
Мабуть же, нi? А раз нi, то чого ж вам треба? Треба тiльки захотiти!
Чу║те: тiльки захотiти. Бiльше нiчого. От так стиснути кулаки, стиснути,
щоб аж нiгтi вп'ялись у шкуру, i сказати: ми хочемо. I бiльше нiчого. От
так.
I, стиснувши свiй кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася
вперед i сильно-спокiйним, весело-лютим голосом промовила:
- Ми хочемо! Чу║те?
I випрямилась.
. В манежi зiрвалась цiла буря. Справжня буря. Але я бачив, що вона
йшла не з слiв ┐┐, а з очей. Менi можуть не повiрити, але то так. З ┐┐
очей i з того, що ховалось за очима. Воно з очей сiдало на слова й на
крилах ┐х перелiтало в уха й очi маси, i маса вже горiла, маса вже забула
себе, вже смiялась з того, що не зможе нiби перемогти. Вони не зможуть
перемогти?! Та хто це сказав?!
- Забастовка! Годi! Забастовка! Голосувати!! Зiна. пiдняла руку. Маса
покiрно затихла.
- Товаришi! - чудно блиснули очi з трибуни. - Нi одного бiльше по┐зда?
Так?

- Так, так!

- Нi одного вагона далi? Правда?
- Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-у!! Лице Зiни було блiде... i
радiсна мука менi вбачалась на йому...
За цiлий тиждень не пiшло з то┐ станцi┐ нi одного вагона нiкуди.
Коли ми вернулись з X., я, скiнчивши свою давню справу, а Зiна з
дозволом взяти на поруки нареченого, наречений вже четвертий день
голодував. Його прийшлось з звощика зносити до Зiни на квартиру. Так вiн
ослаб. Але не зовсiм. Бо коли я вийшов у кухню по воду, а потiм вернувся,
то у його ще було сили одiрватись од Зiни й роздивлятись фотографi┐ на
столi.
Хутко вiн цiлком одужав.
У мене теж цiлком пройшов той чудний мент, коли чоловiк сам з себе
диву║ться. Я не бiгав уже, як автомобiль, нiкого не боявся i цiлi днi
лежав на канапi лицем догори. I думи мо┐ плавно та сумно, поважно кружляли
над чужим щастям, як шулiки степiв над старими, задуманими могилами.