"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора

I, незграбно уклонившись, став злазити, щось соромливо говорячи до
облич i рук, якi зараз же простягнулись до його.
А за ним розляглись по манежу оплески, крики, свистки, шикання. Маса
захвилювалась, заворушилась, як мухи, яких потривожено на ┐хнiм меду.
Особливо, я бачив, хвилювались бантини й боки.
Але зразу ж почало чогось стихати, тiльки шикання побiльшилось. Я
глянув на трибуну й завмер: там стояла Зiна. Склала по-наполеонiвськи руки
на грудях, пiдвела голову вгору i звисока мовчки дивилася вниз. Волосся
буйно-золотистими хвилями бiгло пiд заломлений капелюх, очi одсвiчували
чимсь натхненним, але спокiйним i рiшучим, на губах знайомий лукавий
усмiх.
Поза людини, яка зна║, що робить i що з того вийде. Я зiтхнув.
Ставало тихше й тихше. В не┐ впивалось, як у центр радiусу, безлiч
здивованих очей; ┐┐ ждали, а вона стояла мовчки, непорушне, i тiльки брови
┐┐ стали пiднiматись угору, очi поширятись i робитись лукаво-здивованими.
I разом з тим хвилинками тi очi темнiли чимсь сильним, задержаним
всерединi. Немов всерединi у нiй кипiло щось велике, вогневе, але вона
його здержувала i тiльки лукаво посмiхалася, знаючи про його.
Завмерло.

Зiна все здивованiше пiднiмала брови. Потiм розняла руки з грудей,
озирнулась i тихо почала:
- Товаришi! - Замовкла й непорозумiло глянула на всiх. - Товаришi, я не
розумiю, куди я попала? Мене кликали на збiрку робiтникiв, а я, мабуть,
попала кудись в друге мiсце. Правда? Скажiть менi, я серед робiтникiв чи
де?
I замовкла, чекаючи. Мовчала й маса, перезираючись. На бантинi
засмiялись.

- Серед баб! - раптом пролунав густий, злий голос. Смiх побiльшився.
- Серед трудящих людей, у яких ║ дiти та жiнки! - зразу ж одгукнувся
дзвiнко хтось iзнизу. Зiна хутко повернулась у цей бiк.
- Та-ак? - здивувалась. - Так висилайте ж сюди ваших дiтей та жiнок,
чого ж ви прийшли сюди?! Може ж, вони здобудуть собi таке життя, щоб не
мерти з голоду! Вам чого треба тут?! Геть звiдси, iдiть мийте горшки, хай
приходять вашi дiти та жiнки!

З бантин i з бокiв загримiли оплески, смiх, крики:
- Правильно! Давай сюди баб! Геть звiдси! Браво! Центр мовчав i нiяково
посмiхався. Чулись тiльки окремi голоси з його, якi кричали щось до
бантин. Зiна все-таки здержувала сво║ всерединi.
- Тш! - повела рукою.
Затихло.

Вона для чогось перехилилась до маси i стала пильно вдивлятись у кожне
обличчя. Мовчки, серйозно, подовгу. В бантинах тихо ждали. Потiм помалу
пiдвела голову й здивовано заговорила:
- Але, зна║те, я не помилилась. Я справдi-таки серед робiтникiв.
Серйозно! Я бачу сажу i горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно
нужду i злиднi. Хiба нi? Вони всi до того повимокали вiд поту й слiз, що