"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора

старих паровозiв, знизу, згори, збокiв. В величезному просторi манежа над
кашею голiв стояв нiби сизий дим. Немов кожний той крик був вистрiлом з
вогнем i димом.
Ми перезирались. Зiна все здивованiше й здивованiше поширяла очi й
навiть часом озиралась. Круг нас сперечались парами, групами; на ┐х
шикали, щоб не заважали слухати.
- Ну, забастовка, видно, не пройде, ┐демо, значить, далi, - звернувсь я
до Зiни.

- Ви так дума║те? - коротко й чудно кинула.
- Так...

Вона нiчого не сказала, тiльки дивно крутнула головою й стала слухати.

А голова аж хрипiла вже надiрваним голосом, немов люто застудилась там,
на трибунi:

- Товаришi! Милi товаришi! Послухайтесь вашого старого товариша. Нащо
воно вам?.. Як сказано... У кожного, зна║те... Не нада!.. Бог з нею...
Згадайте, як нам... скiльки нам... год тому назад, скажеш примiрно,
скiльки горя було вiд то┐ забастовки? Га? А що ми ма║мо вiд не┐? Ще хочете
тюрми та пуль?

- Плювати! - крикнуло з бантини, немов з небес. Але унизу, з землi
зараз же полетiли назустрiч крики:
- Зна║мо вже! Годi! Чули! Правда! Зiна раптом шарпнулась вперед.
- Куди ви? - схопивсь я за нею.
- Туди! - озирнулась вона, хитнувши до оратора. I лице було надзвичайно
блiде, а очi блискучi, чуднi.
I нiби бiль якийсь почувся менi в них, гострий та рiзкий.
Я став протискуватись за нею, але мусив одстати й зупинитись, бо
робiтники, на жаль, мали теж загальний звичай: дамам добровiльно давати
дорогу, а чоловiкам уступати з бою. Я стояв ступнiв за десять вiд не┐, а
вона коло само┐ трибуни. Менi видно було тiльки капелюх ┐┐, який, немов
сковорода, поставлена руба, весь час заступав ┐┐ голову вiд мене.
Бачив, як вона щось заговорила до робiтникiв, якi стояли круг не┐, i тi
робiтники подивились чогось на оратора; потiм вона озирнулась i,
розшукавши мене очима, показала робiтникам, а менi хитнула головою й
посмiхнулась. I знов вони заговорили. Далi один з робiтникiв потягнув,
мабуть, оратора за ногу, бо той спинився, озирнувся й нахилився вниз. Щось
говорять йому. Хитнув головою, глянувши на Зiну. Слуха║. Ще захитав.
Хитнув востанн║, пiдвiвся й знов заговорив, прибивши сво┐м голосом густий
гомiн, що почався в манежi, як прибива║ дощ. порох на вулицях.
А той, що балакав з оратором, повернувся до Зiни й сказав ┐й щось,
хитнувши головою. Зiна теж хитнула, й всi стали слухати.
Але я бачив, як круг Зiни перешiптувались i показували на не┐ очима й
головами. Особливо пильно дивились жiнки.
- Я кiнчаю мо║ слово, товаришi, - почулося з трибуни, - хай говорять
iншi... От... Хай говорять по совiстi, як я говорив. А ми послуха║мо i
скажемо спасибi за добре слово... От.