"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора

щось, але вона не слухала мо║┐ одповiдi, - все прудко бiгала очима по
кричащiй, схвильованiй юрбi, немов у нiй вишукувала спосiб помогти собi,
немов хотiла використати цю живу силу, запрягти, чи що, цi тiла в якийсь
вiз: везiть, подлi боягузи!

Раптом в одному кутку перону хвилювання й крик побiльшились. Лиця
повернулись туди.

З натовпу витискувалось дво║ жандарiв, а мiж ними йшов парубок у синiй
засмальцьованiй сорочцi, в залiзнодорожному картузi. Лице йому було
гнiвно-завзяте й ображене. Вiн заклав руки в кишенi й, не хапаючись,
виступав мiж жандарiв, часом щось говорячи до публiки, яка розступилась
перед ними двома живими тинами. Обличчя жандарiв були напружено-злi i теж
нiби ображенi. Очевидячки, ┐х ображали слова парубка.Тини за ними зараз же
знов зливались в одну рухливу масу, а з не┐ вистрибували на спину жандарiв
крики, до яких взагалi "начальству" не варто дуже прислухатись.
Зiна стала ще блiдiшою. Родима плямочка бiля носа стала дуже виразною,
i хотiлось зчистити ┐┐ кiнчиком хустки, а буйне золотисте волосся нiжно
погладити i тихо з жалем поцiлувати.
Коли жандарi ввели парубка в якiсь дверi, почулись крики:
- В манеж! В манеж! На збiрку!
Iз юрби стали виплигувати на рельси робiтники i, розмахуючи руками,
озираючись, закликаючи, прямували до здоровенного, закоптiлого будинку.

- Ходiм! - коротко, майже суворо кинула Зiна й теж стрибнула на рельси.
За нами стрибнуло ще кiлька пасажирiв.
В манежi було повно голiв. Це був здоровенний кавун, повний насiння
облич. Навiть угорi на товстелезних бантинах прилипли люди й щось кричали
звiдти, коли кричали внизу. Кругом були якiсь машини, залiзнi прилади,
залiпленi людьми. I був ще манеж той похожий на величезне корито, помазане
медом, пiд яке пробрались мухи й закрили все собою.
Десь попереду чувся голос оратора. Мабуть, говорила от та голова, що
випнулась над всiма i вимахувала руками.
Менi довелось щиро й серйозно попрацювати плечима, щоб упевнитись, що
то, дiйсно, говорила та голова. Дякуючи цьому, ми були недалеко вiд само┐
трибуни.

Голова мала добрий голос, руду бороду, але мало красномовностi. Вона
часто спотикалась об сво┐ ж слова, сипала ними без ладу й iнодi до того
заплутувалась серед них, що безпомiчно зупинялась i важко дихала. Але не
падала духом i ще з бiльшим завзяттям i запалом пробивалась вперед. Це
була серйозна й нелегка робота, i всi слухали уважно.
Але дедалi ми слухали з Зiною, то здивованiше стали поглядати одне на
одного. Голова говорила про те, що круг вокзалу стоять солдати i козаки,
що сили нерiвнi, що жертв буде багато, а здобутку мало.
пй кричали з маси противне, але тi крики покривались iншими, маса
хвилювалась, потiм стихала. А голова, спочивши тим часом i витерши
засмальцьованим рукавом спiтнiлого лоба, знов говорила. Говорила про
голодних дiтей, жiнок, про солдатiв та козакiв, про сили нерiвнi, й
кричали знов, i знов пiднiмався галас i крик. Кричали з бачтин, з димарiв