"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вона ще бiльше здивувалась, а очi... - ах, хай ┐м бiс! - тi очi
лукаво-лукаво смiялись. Зеленi, сiрi, карi, усi кольори разом. I нi крихти
не вiрили в мо║ обурення, в мо║ серйозне вiдношення до мо┐х же власних
слiв.
Але я твердо рiшив нi за що не пiддаватись:
- Нi, нi! Як собi зна║те, а я не можу ┐хати. У мене, зна║те, робота...
Я й так уже той... уже запустив безбожно... Та й чого я маю ┐хати? Нi, я
не розумiю: ви така енергiйна... смiлива дiвчина, а не можете обiйтись без
няньки мужчини... Фе! Сором!
Якби це на iншу, то вона б розсердилась, надула губи, ну, почала б хоч
холодним, байдужим тоном виясняти менi, що я в цих справах суджу, як
мiщанин i вузький формалiст; а вона того нiчого. Пильно, з легким
трiпотiнням губ вiд смiху, мовчки подивилась в мо║ серйозне лице, потiм
несподiвано схопила його в сво┐ маленькi долонi, провела ними од вух по
щоках i, нахиливши сво┐ губи пiд самий нiс менi, дзвiнко-радiсно
засмiялась. I цена на вулицi, на тротуарi, пiд цiкавими поглядами
прохожих! Потiм схопила пiд руку й весело потягнула вперед. Розмова,
мовляв, скiнчена.
Ну, що я мав робити? Узяти й розцiлувати ┐┐ тут же, на тротуарi? Але що
б менi помоглось з того?
На другий день пiсля обiду вона прийшла до мене дуже весела та бадьора.

Ще з порога закричала:
- Уявiть собi, мамалиго (вона так звала мене в найкращi хвилини сво┐х
настро┐в), була тiльки що у Антипа, i вiн менi заявив голодовку. Менi! Ну?
Як вам це подоба║ться! Коли я його не випустю через три днi на волю, вiн
почина║ голодувати. Ха-ха-ха! Сказав, що буде голодувати до смертi.
Значить, йому два-три днi зосталось жити.
I разом з нею смiялось ┐┐ положене золотистими, хвилями волосся. I
хотiлось пiдняти голову догори i i шукати в небi плаваючих шулiк. Про
голодовку ж смiшно було навiть думати. При чому тут голодовка, смерть,
туга, коли ║ цей смiх, а за смiхом те лукаве, непохитне i та║мне?!
Я теж посмiхнувся.
- Комiк! - стиснула вона плечима.
Потiм стала рахувати, скiльки часу забере дорога туди, там i назад.
Виходило не бiльше трьох днiв. Далi виходив на волю Антип.
I очi ┐┐ якось так прижмурились, потемнiли, замерли вiд напливу чогось
великого, що хотiлось здорово вилаять того бестiю Антипа. А на душi стало
i нiжно, i смутно, i думалось про те, що люди мають рiзне щастя.
Ввечерi ми ви┐хали.
Я згадав, що менi треба було по┐хати в однiй сво┐й давнiй справi на
пару днiв у X., через те бiльше й не вступав у дискусiю з Зiною. А вона й
не дивувалась тому, - вона сама знала, що у мене була там справа.
Нiч пройшла хутко, наче хтось узяв i вилив зразу, як вiдро води, тi
десять-дванадцять годин у минуле. Ранок застав нас на гарячих суперечках
про людей соцiалiстичного ладу. Зiна запевне знала, що люди
соцiалiстичного ладу будуть кохати тiльки раз в життi. Один раз - i годi.
Але зате так, що... ех! Але я також мав доскональнi вiдомостi, що люди
одним разом не задовольняться, а неодмiнно всi захотять ще хоч раз