"Владимир Владко. "Аргонавты вселенной". НФ роман (на укр. языке). {new} [N]" - читать интересную книгу автора

який описує вилiт астроплана "Венера-1" з
Землi в свiтовий простiр, знайомить чита-
чiв з учасниками першої радянської мiжпла-
нетної експедицiї - академiком Риндiним,
геологом Соколом i професором Ван Луном, а
також розповiдає, як трудно освоїтися з
неминучою пiд час космiчного польоту втра-
тою ваги.

Спираючись руками на краї верхнього люка, академiк Микола
Петрович Риндiн ще раз поглянув на гiрський пейзаж, що розкинув-
ся на сходi перед астропланом. Вiн з насолодою дихав свiжим аро-
матним повiтрям гiрської долини, вiдчував м'яке тепло ранкового
сонця, лагiдний дотик ледве помiтного вiтерця гойдав його сиве
волосся. Iз схилiв долини до Риндiна долiтали немов навмисно
приглушенi звуки, наче там глухо рокотав прибiй. Микола Петрович
обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що роз-
мiстилися по високих схилах на вiдстанi кiлометра-двох вiд ракет-
ного корабля, помiтили в бiноклi сиву голову командира астропла-
на, яка з'явилася над люком, i дружними оплесками вiтали його.
Певна рiч, звiдси, з астроплана, не можна було розiбрати жодного
слова, з схилiв долинав самий гомiн, який то наростав, то зати-
хав. Народ прощався з вiдважними учасниками першої радянської
мiжпланетної експедицiї.
Простора широка долина з трьох бокiв замикалась крутими схи-
лами гiр, уздовж яких збiгали вгору, сяючи смарагдовою зеленню,
густi гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощi. I лише
на сходi, куди задумливо дивився академiк Риндiн, тi крутi схили
розступалися, вiдкриваючи оку далекий гiрський пейзаж, увiнчаний
високою й неприступною снiговою вершиною, яка гордовито височiла
в голубому небi. Гори, великi i малi, глибокi урвища i скелястi
пiки, стрiмкi кручi i пологi схили в хаотичному нагромадженнi
тiснилися i товпились, наче пориваючись до далекого i величного в
своєму одвiчному спокої Казбеку. Це було примхливе царство злама-
них, перетятих лiнiй, зигзагiв, гострих i тупих кутiв, якi зас-
тигли тут у первозданному безладдi так, як схотiлося колись при-
родi та її стихiям, що м'яли i ламали за доiсторичних часiв
покiрну земну кору.
Тим бiльше разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка,
iдеально пряма лiнiя, прокреслена немов по лiнiйцi поверх прим-
хливих зламiв гiрського рельєфу. Анi на мiлiметр не змiнюючи сво-
го напряму на схiд, лiнiя виходила з глибини долини i линула в
далечiнь i вище, до вершин Казбеку. Вона пробiгала понад
мiжгiр'ями i урвищами, пiдтримувана стрункими, сплетеними з мета-
левого мережива естакадами; вона нестримно прокладала собi шлях
серед величезних скель, розсуваючи їх i розкидаючи по обидва бо-
ки купами висаджених уламкiв. В далечiнь i вище вгору йшла лiнiя,
стаючи дедалi тоншою, дедалi непомiтнiшою, аж доки погляд, на-
рештi, зовсiм уже не мiг розрiзняти її в серпанку, що обгортав