"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi ┐┐
проводять.
Кинусь я до них:
- Голуби мо┐ сизi! Що ви з нею робитимете?
- От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! - каже менi сухенький,
жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. - От i ся, - на Настю показу║, -
тут ┐й воля, тут би ┐й вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
- Яка воля? - питаю, не розумiючи.
- А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за не┐
просив!
А другий москаль:
- Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива,
нi весела, - от мов з каменю.
Вибiгла Чайчиха. Кажу ┐й - вiри не йме i слухати не хоче. А панi
перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить,
жалку║ться. А ми чека║мо - ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде.
Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а
все панi пускати нас не хотiла - та мусила вже.
От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку
бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, - як зарида║ тодi Чайчиха!..
Рида║, рида║ так, господи! Та тiльки приказу║: "Ой, свiте мiй, свiте мiй
милий, свiте мiй красний!"
Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi
з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха ┐м на те:
- Сестрицi! Брати! Родина! - так-то вже велича║ ┐х! - Не боронiть -
нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
Як я тодi на не┐ глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в не┐ очi
добрi, який усмiх ласкавий, - наче то не Чайчиха передо мною мовчуща,
понура... А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i
осмутнiла знов тяжко. А Настя сто┐ть, на всiх, на все дивиться та шепче:
- Я вже сьогоднi випила, - шумить менi в головi...
А далi:
- Люди добрi! - простогнала. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

XV

Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату.
Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки
Настя - як сiла в кутку, як схилила голову, - немов замерла так.
- Насте, - кличемо, - iди лишень до ради, порадимось.
- Голова болить! - одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала.
Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзна║, дивиться страшно i все за
голову себе хапа║.
- Горить, горить! - каже.
На п'ятий день пiдвелась, хустки шука║, зрива║ться нiби куди бiгти.