"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Насте, куди се?
- Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, - просить:
- Доню моя, схаменись!
- Пустiть мене, пустiть!
- Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не всто┐ш... Ляж!
- То вбийте мене, вбийте! - крикне, ламлючи руки.
Положили ┐┐ знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати,
кричати:
- Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де
ж менi прихилитись, де? Добрий хазя┐н вижене: "П'яниця, ледащо, треба ┐┐ з
свого двору вигнати!" - скаже i вижене... i добре зробить.
К ночi вже з сили зовсiм вибилася, - тiльки стогнала стиха та
просилась:
- Не женiть мене, не женiть, - нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж
ваша дитина, - не женiть!
Усе ┐й привиджу║ться, що ┐┐ женуть. I дитину свою згадувала.
- Сховайте, сховайте мою дитину, - шепче, - вона вже давно вмерла!
Так опiвночi пiднялась на лiжку...
- Зима люта! - вимовила. - Куди ви мене женете?
I впала...
Се вже ┐┐ останн║ слово було...



ГОРПИНА

I

Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й
не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на
дворi в'║ться, порядку║, господарю║, i спiва║, i смi║ться, аж геть чутно
┐┐ голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась,
як рання пташка, i клопочеться, й бiга║. I свекру догодить-услужить, i
чоловiка пожалу║, i дiло не сто┐ть - зроблено все. Живуть щасливо,
любенько; старий, на ┐х глядячи, тiльки бога милосердного дяку║.
Одно й журило ┐х, що дiток господь не да║. Вона, було, як де попаде
чужу дитинку, то вже й цiлу║, й милу║, а сама зiтхне тяжко.
Аж ось послав ┐м господь, - уродилась дiвчинка. Так-то вже коха║ та
пестить Горпина свою первичку, i з рук не спуска║; аби прокинулось, аби
поворухнулось - уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлу║, i колише, i
спiва║ над нею. На панщину поженуть, - дитинку за собою несе та вже й
моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.
Ото, було, молодицi й жартують:
- А що, - кажуть, - ваша дочка, Горпино? Вона й почне:
- Та вже всмiха║ться, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене
простяга║; вже зна║ мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор
бубликом манив - не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за
дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами - шука║ мене!
- Розумна, розумна зросла, - кажуть. - Готуй лишень посаг та рушники: