"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу;
за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили - жалують мене:
"Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви
нездужа║те?" Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. "Не плачте", - вмовляють та
менi рученятами очi затуляють.

III

Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн
веселий увiйшов:
- Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..
За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.
- А ти чому не йдеш, сестро?
- Спасибi, братику, не хочу.
Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.
- О жiнко! - каже. - Се вже, бачу, тво┐ примхи! Не обижай сестри: грiх
тобi буде!
- Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi
не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру
сказала!
Покинула вечеряти й з хати пiшла.
А старшенька дiвчинка до батька:
- Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати ┐й
сказала?
Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився
до мене, сiв поруч зо мною та:
- Сестро моя, - каже, - не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько,
треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi... Подаруй мо┐й жiнцi
яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя
рiдненька!
- Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить,
щоб я з тобою в сварку заходила, - кажу. - Що твоя жiнка мене обидила, я
┐й те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, -
полегша║.
- Не плач, сестронько, годi!
- Я, брате, хочу вас покинути.
Вiн так i стрепенувсь:
- А де ж ти будеш?
- Пiду служити!
- Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! - почав
вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, - i вона просить:
- Не кидай нас!
Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!
- Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем
годити, ми тебе шануватимем!
Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до
серця та тiльки плачу.
А брат дума║, що то вже я роздумалась, дяку║:
- Спасибi, сестро, що ти мо┐х дiток жалу║ш! Та вони без тебе посиротiли
б, як без рiдно┐ матерi.