"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

А я таки маю думку йти в службу.
Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та
журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й
худобу, i господарство сво║, зросла в розкошi, а доводиться служити за
хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й
неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужо┐ сторони, яка вона ║!
Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не
зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно,
чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов ┐х не знатиму.

IV

Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не
займа║ться, - iмла. Востанн║ глянула на дiток, на брата. I братово┐ жалко
стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.
Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею
зеленi║. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на сво║ село; а сонечко саме
сходить... Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати,
колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське
подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею
гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, - задивилась. Що менi там кожна
стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування
сво║ розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке - все мов по писаному
вичитую.
Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiйма║.
Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi
нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. "Пiду собi до ┐х, -
думаю, - все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться".
Iду шляхом, - боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч
менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом ┐де,
то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не
дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль
та й далi.
Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою.
Округи мене то жито половi║, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь
колоситься; оддалеки гайок синi║, пiсочаний шлях угору закручу║ться, як
золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне - тихо; тiльки
якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли
понад пахучою гречкою.
Коли дивлюсь - iдуть якiсь люди гурбою: i старi, й молодi, i дiтвора;
зблизились до мене й на добридень дали. "Добридень! - кажу й собi. -
Садовiться, та одпочиньмо трохи". Бачу, що дуже вони потомленi.
- Звiдки вас господь несе? - питаю чорноброву, хорошу молодицю, що
дитинку на руках тiшила
- На прощу ходили, у Ки║вi були, - каже. - А вас куди мати божа та
добра доля веде?
- У Дем'янiвку, коли зна║те.
- Оце б то не знати, коли самi з Дем'янiвки! Се нам цин шляшок iз вами;
то разом i пiдемо!
- А чи не зна║те там коваля Ляща?