"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Борода бiла нижче пояса кучерявиться; сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй
промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипа║.
Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули
менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона
увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька,
говiрка.
- Оставайся в нас iз богом, молодичко, - каже. - Ти молоденька, то й
хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко,
до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.
Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за
дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.
- Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй.
От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько. А я думаю собi:
"Як-то тепереиьки небожата мо┐ коханi? Чи згадують мене?"
Осталась. Живу в ┐х мiсяць, живу й другий; добре менi так, що годi! Так
мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хатi, пообiда║мо та й
посiда║мо усi в садку пiд черешнею. Панотець тихенько собi сидить та дума║
або молитви шепче, а то псальми спiва║ - так хороше, господи! Старенька й
панiматка гомонять то те, то iнше; я коло ┐х тулюсь та слухаю. I внучечка
кача║ться по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi
зеленiй зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, зда║ться б, i вiк
свiй звiкував. От же все менi туга невсипуща! Вони й розважають, i
розговорюють.
- Не сумуй, - кажуть, - то грiх великий. То дитина плаче, бо нiчого не
розумi║, а доросла, то повинна собi раду дати. Нехай помислить, що, може,
трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втратиш - яке вже буде життя!
Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав!
А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами;
кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i
високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiло┐ хатки червонi║ рясне вишення
чи високий кущ калини стрiху пiдпира║, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина
ж у розквiтлому городi, як у вiночку, хова║ться. I зелено, й червоно, i
голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло то┐ хатки... Тихо й тепло, i скрiзь
червоно - i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..
- Сей...свiт - як макiв цвiт; як-то на тiм буде! -каже, було, стара,
похитуючи головою.
- Боже мiй, боже! - промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi
очi вгору.
- Слава господовi! - рече.

VI

Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула,
- та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не
впустила, i слова не промовлю - зрадiла. А вiн:
- Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за
вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру
побачиш, - каже менi, - то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я
┐┐ милою просьбою, щоб до нас вернулась.
- Та чи здоровi ж вони там? - питаю плачучи. - А дiточки як? Мабуть,