"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

забули мене?
- Де вже забули! I досi плачуть, що ви ┐х покинули. Що ж маю вашому
братовi казати?
- Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце мо║ в'яне...
а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати - тож не знаю,
хто мене присилу║.
- А тут же вам добре?
- Так-то добре, що й сказати не можна! -та й розповiдаю йому, де я
служу.
- Зайдiть лишень, -кажу, -то я небожатам якого гостинця дам. Скажете:
тiтка прислала.
От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, - шлю ┐м. Проводжу
того чоловiка за село та плачу-плачу!
- Скажiть, що я ┐х до само┐ смертi кохатиму, а згадую щогодини,
щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все ┐х згадаю!
- Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам
господь помага║ iз вашими господарями! Якi то люди добрячi! Привiтали
мене, за┐жджого, як сiм'янина. От люди!
- Так-то вже ┐м бог дав, що всi ┐м любi й милi, - кажу йому.
- То вже правда, що божi люди! - одказу║ чоловiк, радiючи.
Провела його за село, того чоловiка, попоплакала... Минуло з тиждень. У
суботу бiлю хату, коли бiжить моя Марусенька:
- До вас гостi на┐хали!
- Якi? - питаю, а саму як огнем обхопило.
- Та там якийсь чоловiк, такий чорнявий, високий, i молодиця гарна, i
дiточки з ними. Питаються вас.
Я й не схаменусь - стою. Коли бачу - брат у хату з жiнкою й з дiтьми.
Боже мiй! Свiте мiй! Так я й зомлiла: одно, що радiсть велика-побачила, а
друге-згадала сво║ горе й лихо. Почали мене всi просити: "┐дь та ┐дь iз
нами. Не послуха║ш нас iз жiнкою (i вона просить, тiльки сама невесела),
то дiток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть".
А дiтки як очепились за шию менi, то й не вступаються, цiлують та
просять:
- ┐дьте з нами, тiточко наша кохана, ┐дьте!
- Нi, не по┐ду.
Вони й заплакали, мо┐ голуб'ята; так слiзочки з очей i капотять.
Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я,
одмовлялась, та й мусила послухатись.
Пiшла, попрощалась iз господарями, подякувала ┐м за милiсть i за ласку.
Вони радiють, хоч i жалко, що одходжу од ┐х, та на мене радiють, що бог
менi дав - iзнов до брата iду, -у свою хату. Проводили мене хлiбом-сiллю,
поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю ┐┐ саму.
Увiйшла я знов у ту хату, що в нiй i росла й дiвувала. Зда║ться, що
кожний куточок веселенько менi всмiха║ться, i я наче помолодшала: з
дiтворою кручусь по дворищу та бiгаю; то на улицю вигляну, то в садок
кинусь: се ж бо я й дома!.. Та не довго радувалась.
Почала братова мене знов допiкати. Уже тепер i ступити менi не дасть;
уже нема менi й промито┐ води: та те не добре, та се не гаразд! Та на свою
голову прикликали собi бiду! Як почне - боже, твоя воля! - що я й об'┐ла
┐х i обпила; та якось i про грошi мо┐ згадала, що я ┐м позичила: "Ти