"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дума║ш, ми тобi грошi виннi? Iще з тебе треба б узяти: ти вже бiльш хлiба
в нас з'┐ла, нiж тих грошей було!"
А я позичила братовi всi до копi║чки, що взяла за худобу, - а в мене
були й воли хорошi не одна пара, й корови, i овечок отара велася, й хату
продала, -то всi, всi йому оддала.
- Ну, - кажу, - коли вже з'┐ла я сво┐ грошi, то бог iз вами! Нащо ж ви
мене вмовляли вернутись? Там менi було добре, як у рiдного батька!
Вона затихла; бачить, що вже дуже мене скривдила, та, мабуть,
побоялась, щоб брат не сварився.

VII

Я таки того ж дня й пiшла од них не прощаючись. Брата й дома тодi не
було. "Вже як там тяжко не буде, - думаю, - а вдруге не вернусь! Пiду свiт
за очi, щоб мене й не знайшли, i не просили!" Бо таке в мене серце хибке,
що й не встою, як знов проситимуть та молитимуть. I надумалась iти в Ки┐в.
Заходила в Дем'янiвку. Хоч i в сторонi, та дуже жадалось менi побачити
сво┐х перших господарiв. Поплакала там, i вони зо мною посумували.
- Пiду до Ки║ва, - кажу ┐м. - Як далеко буду, то про мене забудуть, та
чи не забуду й я свого лиха.
- Нехай господь помага║! Iди з богом. А коли схочеш до нас вернутись,
вертайсь. Ми радi тобi будемо, приймемо
тебе, аби живi були.
Вийшла я од них веселiш теплим ранком. Пiшла собi дорогою.
Перехожий, про┐жджачий - що ┐х там па шляху не кидалося в вiчi, нiхто
мене не зайняв, спасибi богу! I москаль пройде - мине, i крамарський вiз
простугонить, i пан четвернею пробiжить - тiльки тебе курявою обнесе, та й
знов з поля вiтрець повiйне i зазеленiють тобi га┐ й степи;
деколи озеро заблищить чи рiчка розлива║ться. А що ходка чумакiв не
одна наверталась на очi, то втiшно менi було добре слово почути:
"магайбi!" або дороги розпитаться;
то ж усе з наших, простих людей, що горя зазнало i дома, i в дорозi, то
й душi живо┐ не цура║ться.
За тиждень прийшла в Ки┐в. Красний, боже, який! А що вже святi церкви,
то й не сказати! А людей, людей! Без лiку, та все чужi - минають i не
глянуть на тебе. Спочила коло свято┐ Лаври, та й пiшла собi мiсця питати.
Ходжу, ходжу, тiльки улицi й заулки перехрещую. Увiйшла в базар, сей таки
точок Подольський, -сто┐ть купочок молодиць i дiвчат.
- Боже помагай! - кажу.
- Спасибi!
А самi оглядають мене - _яка й звiдки.
- Чи не зна║те, - кажу, - де б тут службу можна знайти?
- Еге! Ми й самi ждемо, молодичко! А се вони, бач, вийшли, чи не найме
хто: так вже тут заведено.
- Коли ваша ласка, - кажу, - то й я собi коло вас стану.
- Становiться, ми не боронимо.
Стою я та дивлюсь: люд як та комашня копошиться, одно на одного
наступа║, зiходяться, розiходяться, гомонять, кричать, - i люди, й пани, i
мiщани; стукотить, гуркотить. Той сво║ прода║, той прицiня║ться до чужого.
Двi молодички гарненько цокотять удвойзi, а тут дiтвора змага║ться -