"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

роби, та й роби!
Дав бог весну, вi║ теплом, iз стрiх вода капле, сонечко веселенько
свiтить, тане снiг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленiли...
Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Ки┐в щовесни!
Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.
- Як же господь милу║? - питаються. - А твiй брат дуже на тебе
гнiва║ться, ┐здив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у
Ки║вi. "Коли вона така, - каже, - що мене кида║, як лихого пана, що ┐й не
жалко, то й я одцураюсь ┐┐!"
- А як вони живуть? - кажу. - Чи здоровi, чи живi всi дiточки? Чи
гаразд у ┐х у господi?
- Де там! Такi стали голi, як турецькi святi. Чогось не ведеться ┐м.
Господь ┐х святий зна║, що то таке! Може, то вашi сльози ┐м одливаються.
Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.
- Земляки мо┐ любi, - кажу ┐м, - як би то менi вас iще побачити? Чи не
зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, будьте ласкавi,
вiзьмiть.
- Добре, - кажуть, - на ранок наготуй, то вiзьмемо.
Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку
купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку,
чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка
дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i
спiдничку старшенькiй небозi, - нехай мене згадують, коханi дiточки!
Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий!
Може, справдi се йому мо┐ сльози одливаються. Нехай же мати божа проща║
мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати
менi не гоже: ║ й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й
здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се
мене й господь не помилу║, коли впаде хоч слiзка з мо┐х очей за себе
самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки
дрiбненькi.
Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не
гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю
сво║ю та покiрливiстю втихомирю ┐┐", - було, думаю. Та не така-то вона
вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажа║, а далi й бити вже
порвалась.
- Бог iз вами, - кажу, - нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене
зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки
вiку мого!
- А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смi║ш
кидати: ми грошей не дамо!
- Та ви з мо┐х грошей не забагатi║те, а я бiдна не буду. Не оддасте, то
менi бог оддасть.
Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я
┐й щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, - от як той товкач: що менi
загадають, те й зроблю.

Х

Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом у┐жджа║. Глянула