"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Спасибi йому, розважив мене трохи тим словом добрим. Тяжко робила я, -
боже, як тяжко! Цiлiсiнький день у роботi; одно ще не скiнчу, вже друге
мене дожида║. Стара й сама годинки не посидить дурно: а дочка була вже
така вигадчиця, що нехай господь боронить! Сходить сонечко - вона вереду║,
i зайде - вереду║. I те не добре, й те не до ладу, i не так говориш, i не
так ходиш... та коли б же на мене одну, а то й на свою рiдну матiр грима║:
"Чому, - каже, - в нас не так, як в Iваненковських панiв, що в ┐х усе
по-панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не
можу!" Та й сяде плакати. Мати вговорю║, аж пада║ коло не┐: "Не плач,
дочко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи буде!"
А батько таки просто, було, каже: "Ой, дочко! не дурiй! Що се ти
химеру║ш, якiсь панськi розкошi все вертяться в тебе на думцi. Гляди, щоб
з тебе добрi люди не смiялись!"
Вона розгнiва║ться й вибiжить.
- А що? - каже, було, до жiнки, - бог нас покара║, що ми так дитину
розпустили! Не буде ┐й добра у свiтi, коли такою вередницею зостанеться.
Не потурай ┐й, жiнко, бо каятись будеш! Чому ти ┐┐ на розум не навчиш? Ти
ж мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий сидить та гави
ловить i за холодну воду не вiзьметься. Ти все за багатшими пнешся;
придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись. Так повелось тепер,
що аби на переднiх колесах добре, а на заднiх i невiть-що!.. Коли жалу║ш
дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою.
А дочка не дуже-то й слуха║ матерi: загне голову, як муштровий кiнь, та
й вийде з кiмнати.
Послав бог ┐м лихо: захорував господар та хутко i вмер. Як умирав,
покликав дочку та й каже:
- Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай тобi
господь подару║! Послухайся мене хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй
сво┐м родом. Твiй рiд хороший i величний: не плодив нi злодi┐в, нi
душогубцiв, як iншi багатi┐ роди. Живи, доню, як бог тобi дав, шануй стару
неньку. Нехай би ти коло не┐ впадала, а не вона на старостi лiтах коло
вередливого дiвчати! Послухайся, доню!
Вона тiльки плаче та в руку його цiлу║. Поблагословив ┐┐ та знов пита║:
- А що, доню, пам'ятатимеш мiй завiт тобi?
- Пам'ятатиму, татоньку милий!
Поховали його на Скавицi. Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку
впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс нашого покiйника; всi
царства божого йому жадають: такий добрячий був чоловiк!

IX

От дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене
по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якiсь приятельки,
верхоглядки та верхоумки, то й звели ┐┐ нiнащо, i дома не сидиться, i
роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на ┐й
було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпля║ на себе всього, що
треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi
забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати; а мати така, що послуха║ й
оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi
навернути, що дочка витратила, - та й д'хнути менi не да║: роби, та й