"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розляга║ться. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньо┐ пори,
тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, - думаю та горюю i
чую, було, розмову ┐х тиху та любу... Сподiвалась я невiсточки, як
ластiвочки, собi на втiху... Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..

V

Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тi║┐
години, - коли вбiга║ мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки
в хату.
- Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!
Я вiри не йму ┐м.
- Не буде сього! - таки на ┐х кажу. - Адже ж пан сам людина божа!
-Нi, мамо, - промовить Василь, - так воно дiйсне ║сть, як вони тобi
сказали!..
I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять,
i бачу ┐х, а до серця нiщо менi не доходить.

VI

Ви┐жджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжа║. Сiла
й я мiж сво┐ми синами, ┐ду. Шлях мигтить, га┐ та поля на очi набiгають...
I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не
пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.
При┐хали до прийому, повели ┐х, а ми сто┐мо, ждемо. Мене мов сон
хилить, та будять мене - хто плачем, хто риданням. Перших вивели мо┐х...
Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю
поховала ┐х обох!..

VII

Привели мене у темну якусь хатину - землянка, чи льох, чи що воно таке,
не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд
щетиною увесь, як ┐жак. Се буде ┐х старший, дядько...
Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i мо┐х синiв!"
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо...
- Не журись, старушка! - прохрипiв. - Трошки вашi синки поскучають -
без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я,
примiром кажучи!
Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в
його якось померхли... Боже ж мiй! А мо┐ сини, мо┐ голуби сизi! Що у ┐х
душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою
процвiтають!..

VIII

Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто... От iще й досi, як вибереться
лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо
мiстом... позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина
темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску