"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рипливий вiз, на небi сонце пекуче...

IX

Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку.
Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую...
Мина║ рiк, i другий, i п'ятий...
Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки
темно┐ ночi: то дiтоньки мо┐!
По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду...
Надворi завiрюха, аж у вiкна б'║, i свiтло мигтить...
Коли - стук-стук! Одчиняю - Василь!
- Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..
- Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..
А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому
та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за
батьком i на той свiт погнався!..
- Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
- А так менi жилося: устаю - плачу i лягаю - плачу, так менi жилося!
-Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
Придивлюсь до його, - лишенько мо║!.. Воно й молоде, та вже
надломлене!..
- Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!
Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як
свiчка. Полежав, похирiв - та навеснi й переставився. Де йому й жити було!
Воно й росло так, аби слава, а тi┐ виправки та походи силу з його усю
вибрали...
- Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! - було
каже. - Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума
собi.
- О боже, боже! - заговорить. - Який у тебе свiт красний! А я й не
наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..
I в останню годину промовив:
- Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою
скосило... А я зосталася...

Х

Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мо┐ дiтки.
Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.
I як живi┐ вони стоять перед душею мо║ю: Андрiйко веселий, кучерявий,
нiби по хатi бiга║ та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами
та зiллям сидить, задумався...
Прокинусь... пусто! Робота дожида║; треба жити, треба дiло робити,
треба терпiти горенько...
Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю...
якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу...