"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Нi, мене взято з сiм'┐ маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони
чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили - вмерли.
- А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?
- З того села, де я жила з панами, з Горi║вки. Дворак був.
- I довгенько ви жили з ним?
- Пiвроку.
- Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
- Сп'янчивсь i вмер.
По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тi║┐ речi з нею не
верталась.

III

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, - сидимо коло
ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, - спита║мо, привiта║мо, а Чайчиха
мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас
мiщаночка. Сирiтка була, Кривоши║нкова звалася. Така славна дiвчина була!
Очi в не┐ були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко - як яблучко.
Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у не┐ - наче
струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi -
все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей
виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
- Горпино! - кажу, - чому ви хоч з дочкою сво║ю не поговорите? Веселiш
вам було б...
- Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.
- А на мене, - говорю, - то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi
спочу║ абихто! Сво┐ думки-гадки повимовляю, поплачу...
- А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе... На те
воно молоде в бога!
- Що ж! - кажу;- добрий чоловiк пожалку║!..
На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
А дiвчина в не┐ була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка,
чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужа║; як же весела - що
то за жарти, що в не┐ за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом
струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови
говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело -
всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах - смiх
висмi║. Що спочу║, то з само┐ душi, з самого серця, щирого, киплячого...
От i росла вона, i виростала.

IV

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша - от мов хмара чорна. I замiчати я
стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до не┐ люди
приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в не┐ не питаю.
Коли одного дня - бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, - з
червоним комiром, такий пикатий, усатий, i пита║, чи дома панi. От я кажу:
"дома", а сама - зирк: Горпина сто┐ть на хатньому порозi бiла як хустка i
проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До не┐: "Що вам, Горпино?"
Вона тiльки менi рукою махнула.