"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бити.
- Бийте, бийте, - покрикнула Настя, - та й за се кажiть дякувати!
- Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
- Нехай буде!
Гляну я - панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину - блiда, грiзна,
сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху - хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за
дверi.
- От життя мо║! - жалку║ться. - Яке ледащо, та й те грубить менi. А за
що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! -
зиркав на мальованого князя, а в само┐ очi такi зробились, як у його, в
само┐ така морщина мiж бровами. - Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня -
княжна - мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники ┐й:
- Та годi вам клопотатись! Чи сто┐ть того ледащо, щоб ви себе
турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в
ганибi, - i такеньки старiсть нахопиться... По чiм вас, молодi лiта,
згадувати?..

IX

I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з поко┐в, як там
смiються, говорять, жартують голосно.
Панi, було, на картах столовникам долю вгаду║ або що розказу║, iнодi
спiва║, - i все про якогось друга милого спiва║: "Чому друг не любить,
забува║, чому не бува║..." Себто свого пана згаду║, чи що...
А в нас тихо. У печi пала║. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха
коло печi, як хмара, хиба║ться, робить.
Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
- Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо... Чого така смутна? Коли вже тебе
панi не пуска║, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й
погуляй, надолужи, що втеряла!
- Не надолужу, сестрице, не надолужу! - скаже гiрко так, аж та, весела
щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два,
не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали - ┐┐ нема. Удень ┐┐ не бачили: робила
при панi┐, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ┐ дожида║
дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!
I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а
мати стрiча й пита║:
- Де була, дочко?
А голос у само┐, як струна перебита...
- Не питай мене, моя мати! Не питай! - одкаже ┐й Настя. I задзвенiли
слова ┐┐ по хатi, як плач...
I почне Чайчиха:
- Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову
безталанну?
А дочка лягла; лежить - нiма, мов убита.