"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чу║ - нiма.

Х

На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажида║. Вибiгла дочка, вона
┐┐ за руку:
- Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у
кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
I вже так пiшлося: аби мати не догледiла - дочка втече. Як вже не
просили, як не благали - нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею
слiдкували, - iде вона, огляда║ться, а загледiвши, що ┐┐ доганяють,
побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати
або й я. Анi слiз, анi слiв не чу║, не вважа║.
Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця,
було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки,
- не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на ┐х.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе
тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку
зiллям колиса║ та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась...
А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смi║ться. В хатi
каганець ледве-ледве свiтив. Сто┐ть вона така червона, очi горять! Сто┐ть
i смi║ться. Мати проти не┐ стала, дивиться. I от Настя почала... та так
весело, що менi сумно-сумно:
- Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла... Чого
дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я... Менi весело...
Та ступила й захиталась... Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
- Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить...
Напевно вам говорю, що визволить... Будемо вiльнi, станемо жити, на самих
себе робити, будемо за його богу молитись... Хоч вiн тепереньки й зневажа║
мене i од людей мене не кри║... та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому,
матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги... Вiн бумагу менi напише... Панi
не ма║ права жодного на нас! У не┐ землi, мовляв, нема║... Ми ж, моя
матiнко, козачого роду... Як-то нам застряти у неволi вiчнiй... Нi, вiн
нас визволить... I ┐┐ визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже
весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся - вiн грошей менi дасть... я горiлки
куплю... i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
I так-то вона говорить i смi║ться, а Чайчиха тiльки слуха║, не зводячи
з дочки очей похмурих...
Заснула Настя, на стiл схилившись... I каганець iзгас... Темна ┐х нiч
покрила.

XI

I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i
вдень уп'║ться. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила ┐┐ i матiр:
"Ти - мати: чому не впиня║ш?"
Замикали Настю - вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а