"Марко Вовчок. Оповiдання (Укр.)" - читать интересную книгу автора

втече. Ла║ панi, б'║, а вона було:
- Нехай, нехай! Уп'юся - все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне ┐┐
перед столовниками соромить: "От дiвка, от золото, от ледащиця!"
А Настя нiби й не чу║. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася
вже й панi сердившись: "Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi
всячина!"
Замика║, було, удень ┐┐, стереже, а ввечерi тiльки пустила, - вона й
зникне до ночi.

XII

Найшлася в Настi дитинка... таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: "Дитино моя! Лихо мо║!" - застогнала i,
затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала... Я боюся, що
Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та
пiдношу до не┐ тихенько.
- Бог... - кажу, - дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро...
Дивиться, дивиться, поки аж сльози в не┐ покотилися. "Горе, - каже, - горе
да горе...".
Я й собi кажу: "Горе!" плачучи. Отак ми народженця привiтали - сумом та
плачем!
I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужа║, та нездужа║, та
квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить
до мене i дитину попестить, пожалу║: "Дитино моя! Чому твiй тато не прийде
одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спита║
нiколи... А ти мене, янголятко, не клени". Отакi, було, слова промовля║, а
сама до дитини всмiха║ться i ладки ┐й б'║. Б'║ ладки, - сумно було
дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею гра║ться... Як же твереза,
то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне - бiжить геть. Ми вже ту
безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона,
кричала, наче ┐┐ гарячим залiзом пекли: "Ой, пустiть мене, пустiть! Або з
мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця
вiчная... Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, сво║ лихо засиплю... А в
тверезо┐ - лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!"
А панi все не велить пускати та жалку║ться столовникам: "Якi сi люди
п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас... Гляньте
- молодесенька, а вже впива║ться! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя сво║
зовсiм занедбала, - пропада║ дитя".
А вони вже ┐й на те: "Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi
десь нема║!"
Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

XIII

А дитинка тихо дiйшла... одного ранку приходжу я ┐┐ попестити,
нагодувати; входжу - у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм
одгриму║, вiтерець залiг десь, тиша...