"В країні дрімучих трав" - читать интересную книгу автора (Брагин Владимир Григорьевич)

ЧУЖИЙ БУКЕТ КВІТІВ

Настав ранок з пекучим сонцем, яке посилає зайчиків танцювати по стінах і дверях, з гострим посвистом стрижів, що пролітають повз вікна, з круглим чайником на столі і далекими гудками, які зараз лунали бадьоро, сміливо й задерикувато.

Букет, зібраний Павлом і помилково кинутий до мене у вікно — рожеві квіти дикої шипшини, оточені голубими вічками незабудок, — цей букет привітно дивився на мене з глечика з водою.

Так, треба зайти До сусідньої кімнати і передати його за призначенням.

Я обережно взяв квіти. Щоб вода стекла в глечик, трохи струсив їх. І… на білу скатертину з букета полетіло два крихітних квадратики паперу. Що це? Зачудовано я дивився на них, розглядаючи. На кожному крихітному аркушику виднілись якісь знаки. Лист? Мені пригадалась вчорашня розмова під вікном: “Кілька разів я вам писав довгі листи”. — “Але я їх не одержувала”. — “Не наважувався…” — “Чекаю незвичайних листів і… польових квітів”.

Навряд чи можна було й під лупою прочитати цього листа. Та навіть якби в мене й була лупа, я не став би читати чужі листи. Я взяв аркушики і поклав їх у сірникову коробку. Все це треба віддати…

У Оленки в квартирі мені сказали, що вона в інституті. Залишити квіти? Але як сказати, пояснити — від кого? Що ж робити з крихітними аркушиками? І я пішов до інституту.

Сумнівна втіха — йти незнайомим містом, тримаючи в руці букет чужих квітів, розпитуючи перехожих, як краще пройти до Педагогічного інституту, читати назви вулиць і думати… про чуже кохання.

Всі почуття й думки, либонь, виклав Павлик на крихітних аркушиках. Як він це зробив? За допомогою мікрофотографії? Певно, чимало зусиль доклав він, щоб написати ці дві записки, сфотографувати їх, а друкуючи, — зменшити. Начебто слово, зменшене фотоапаратом, зазвучить спокійніше й точніше… Мабуть, в інституті краще передати це послання Павлові — тому, хто писав, а не Оленці.

Я пройшов густим міським садом і враз злякано зупинився: мені здалося, ніби сірникова коробка з мікролистами кудись випала… Але ні, вона ось де!

Напевне, щоразу, коли Павло бачив Оленку, його посідали сором’язливість і боязкість: утворювався поріг, який він не смів переступити.

А ось і педагогічний інститут: великі двері з чорного дуба, проти сонця виблискують поліровані мідні ручки.

Я детально описав дідові, сторожу інституту, всі прикмети того юнака, якого бачив учора ввечері, але з цих прикмет сторож не міг зрозуміти, якого Павла треба покликати.

Хіба мало студентів, яких звуть Павлами, вчиться в інституті? Ще хвилина — і я опинився б у досить смішному становищі. Чого доброго, п’ятеро або десятеро юнаків — і кожний на ймення Павло — оточили б мене, а я простягав би всім їм букет квітів. Що робити? І тоді я розповів сторожеві, що вчора ввечері бачив того Павла, який проводжав студентку Олену додому.

— А-а, Павла Бєлянкіна, — протягло мовив сторож.

За хвилину Павло стояв переді мною. Я відрекомендувався. Юнак, нічого не розуміючи, дивився на мене.

— Ось ваш букет. Він випадково залетів до мене у вікно готелю. Пробачте, він трохи прив’яв…

Юнак невміло взяв букет. Він був здивований.

— Чи варто було завдавати собі клопоту? Квіти завжди в’януть…

“Дивно, — подумав я, — чому він не турбується про листа?”

Я подав йому сірникову коробку:

— Ось ваші мікролисти.

— Що? Які листи?

— В букеті, якого ви кинули у вікно, були фотолисти.

— Фотолисти? Я не займаюся фотографією.

— Але ж фотолисти були у вашому букеті? Ваші фотолисти…

Обличчя Павла стало злим. Риси його загострились. Я не побачив і сліду вчорашньої сором’язливості і боязкості. Він з підозрою подивився на мене.

— Не накидайте мені, громадянине, чужих листів!

— Але ж… але ж..;

— Дайте мені спокій! І знаєте що? До побачення!

Я не знав, що сказати. Смішне, безглузде становище: напівтемний вестибюль інституту, довгі ряди порожніх вішалок за бар’єром, я з сірниковою коробкою з мікролистами в простягнутій руці, а Павло — в протилежному кінці залу — пхає в урну букет, якого я обережно ніс через усе місто.

Раптом двері однієї з аудиторій відчинились, і гомінлива група студентів увірвалась до залу. Вони, певно, ще не охололи після щойно одержаної консультації і завзято сперечались.

— Павле, що трапилось? — упізнав я голос Оленки.

Я спробував пояснити. Всі відразу ж замовкли і з подивом позирали на мене.

— Чи не пройшли б ви до кабінету? — мовив до мене чоловік із спокійними, впевненими рухами, перед яким розступилися студенти.

Ось за яких дещо дивних обставин я опинився не на пароплаві в морі, а в кабінеті директора Педагогічного інституту Степана Єгоровича Тарасевича. Сиджу і дивлюся на стіл, де лежать дві крихітні записки з мікротекстом, а поряд з ними — звичайні аркуші паперу. На них друкарка надрукувала через два інтервали текст, який читали під сильною лупою.

Чекаю. От зараз разом з директором інституту прийде автор мікрозаписок, студент Бєлянкін. Він скаже, що все це його особиста справа, жарт, як справедливо твердить Степан Єгорович. Дочекаюсь, поки вони прийдуть, і подамся на пристань.