"В країні дрімучих трав" - читать интересную книгу автора (Брагин Владимир Григорьевич)ТРИ ЗАПИТАННЯ ПРОФЕСОРА ТАРАСЕВИЧАДиректор поклав перед студентом сірникову коробку з аркушиками і текст, передрукований на машинці: — Бєлянкін, дайте, будь ласка, відповідь на три запитання. Перше: що за дивна манера листуватися за допомогою мікрофотографії? Запитання друге: чому ви відмовляєтесь від своїх листів і такі нечемні з людиною, яка з делікатності повертає їх вам? А тепер третє запитання: з листів видно, що ви збираєтеся в якусь тривалу подорож. Я не проти туризму, але скажіть, будь ласка, що це за барометр… Діжонваля? — Степане Єгоровичу, не писав я цих листів! Я відразу про це сказав ще там, біля вішалки! — Як же так? Букет — ваш, а записки в цьому букеті — чужі? — Степане Єгоровичу, справді, квіти я збирав, але записок цих не писав. Я напередодні іншого листа написав і збирався його віддати. Ось він! А втім, я не можу вам його показати, це тільки для… Ну, одне слово, особистий лист… — Бєлянкін розгубився і замовк. В його відповіді відчувалася правдивість і юнацька щирість, а в самій недомовленості — турбота: хіба можна, щоб не Оленка, а хтось інший прочитав його листа? Студент стояв перед нами мовчазний і зосереджений, рука його міцно стискала лист. І так само, як там, у вестибюлі, де я намагався віддати разом з букетом крихітні аркушики, так і тут, у кабінеті, я розгледів на його зблідлому обличчі ознаки злості й обурення: навіщо хтось чужий і сторонній втручається в його життя. — Добре, Бєлянкін, я вас більше не затримую, — мовив директор. Бєлянкін був уже біля дверей, коли Тарасевич з несподіваною для нього гарячковістю вигукнув. — Яким же чином ці дивні аркушики раптом опинились у букеті студента мого інституту? — Степане Єгоровичу, — обернувся до нас Бєлянкін, — мабуть, аркушики хтось упустив на квіти. — А де ви збирали їх? — Біля старої покинутої альтанки, що за гаєм. Ввечері… їхав попутними машинами — туди й назад. Там іще база Райхарчоторгу. Коли двері за студентом зачинилися, директор проказав: — Отже, все зрозумілої Це пожартував з вами не студент мого інституту. Степан Єгорович узяв коробочку, де лежали аркушики з мікротекстом, потім склав удвоє аркуші паперу, на яких цей текст було передруковано, і подав усе це мені з люб’язною усмішкою: — Повертаю, як кажуть, за належністю. Мені знову впали у вічі слова: “Ератосфен… личинка бабки… Діжонваль”… Умовний текст? — Краще розкажіть, що нового покаже в наступному театральному сезоні Художній театр у Москві… Як? Ваша п’єса там не піде? Шкода… — Пробачте, Степане Єгоровичу, студент Бєлянкін сказав, що букет він назбирав біля якоїсь зруйнованої альтанки… — Добре! Розумію. Я пошлю туди Бєлянкіна та інших студентів. — Шукати в траві інші такі аркушики? — Шукати того, хто упустив їх на квіти. Студенти побувають там і розвідають, хто так дивно жартує. Який жаль, що мені ні на годину не можна вийти з інституту! А то я б пішов з вами. Дорога мальовнича, веде до дачного селища наукових працівників. Селище імені Ломоносова. — Степане Єгоровичу! А чи не здається вам, що вся згадка тут в одному слові “Діжонваль”? — Так, так, я забув вам сказати… Я не полінувався і завітав на кафедру фізики. Про барометр Діжонваля там і не чули. Тут щось не те… А невже Художній ставитиме сучасний водевіль?.. |
||
|