"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

клас, слiпе зондування, ложку олiї натще, авжеж, тодi так само, - якимсь
блискавичним спалахом розвертається в протилежний бiк, i Даркою нарештi
по-справжньому доглибно стрясає, тобто її вивертає, як панчоху, з живота
через горло, аж вона ледве встигає добiгти до туалету i там, впершись
тремтячими руками в слизький i холодний кахель над унiтазом, новими й новими
пiдземними поштовхами, корчачись од безгучного крику, напiвумлiваючи в
зимному поту, вже не людська iстота, а знавiснiлий шланг кишки зворотнього
ходу, вивергає з себе вчорашню вечерю, i себе при тiй вечерi, i нiч iз
Вовкою Лясотою, давку за давкою - буру, гостро-кисло смердючу кашу всiх
недоперетравлених житейських брудiв, яких - через верх, i де воно все в нас
помiщається, трупний яд вiд останнього шлюбу, всi скандали, i вiдворотно
принизливi порахунки, всю накопичену вiдразу до себе i свiту, гарячий,
пронизливий виприск твердих кавальчикiв через рота й нiздрi, вона насилу
похоплюється переводити дух мiж нападами, колiна вже також дрижать,
пiдгинаючись, але так i треба, так i треба - аж до дна, до вишкреблих
послiдкiв, до дитинства, до тих найперших ревнощiв i перших паскудств, стати
стерильною, чистою й незворушною, як цей бiлий кахель, що рiже очi в
електричному свiтлi, бо нi дуже прекрасного, нi дуже страшного, нiчого
такого з нами не стається, бiдолашна дитино, i на те, й на друге треба ще
потрудитись собi заробити, i тут Ленцi вдалося, вийшло як вона й
передбачала, а нормальне життя, воно просто валить крiзь нас ось цим бурим,
драглистим, масним потоком, глянути тiльки, як вилискується в унiтазi, i
навiть стiни в коричневих бризках, i спущена вода реве Нiагарою, i холод
такий потойбiчний тому, що все життя виверг-лося з тебе, i ти стоїш у
клозетi, як єврейка в газовiй камерi, привалившись у знемозi плечима до
кахляної стiни, у викресаних сльозах i власному лайнi, з посинiлими пучками,
порожня, порожня, мов пiсля аборту, i тi, кого ти любила, пошумiли з тебе -
вдiл, вдiл по каналiзацiйнiй трубi.


***

Потiм вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричi пiдряд, бо
запах здається непозбутнiм), а коли виходить iз ванни, у вiкнах вже починає
сiрiти. Вовка Лясота лежить у її лiжку, завинении з головою в простирадло,
як приготовлений до поховання труп бедуїна, i, подiбно як i той, так само
геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нiкому не мед, а чоловiкам то
й поготiв, у всiх у них при тому проступає щось вiд викинутих на вулицю псiв
у пошуках господаря...). З Дарчиною появою небiжчик подає певнi ознаки
життя, а саме, вистромлює голову зi сповитку й усмiхається - трохи
переможним мужиком пiсля вдалої ночi, а трохи й тим хлопчиком, який колись
давно пiдступився до Дарки на перервi й, дивлячись повз неї й шарiючись,
тiльки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь
пiсля урокiв контрольну з математики. Чого вона, до речi, так i не зробила.
I щойно тепер Дарка розумiє, що не може просто в живi очi сказати йому:
"Забирайся", - принаймнi не зараз. Не може перевести на iншого цей страшної
ударної сили струмiнь нiчим не прикритої, голої - голiше не буває, - й
безжальної, бо цiлком байдужої до людини, сутi життя, - струмiнь, що,
пробиваючи навилiт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з уся-кого-будь тепла,
яке спромагаємось собi на вiку нагромадити, - залишаючи людину вiч-на-вiч iз