"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

нею наодинцi, i на цiй приємнiй думцi, а точнiше, придавивши нею, наче
блюдцем - жука, якусь iншу, темну й неоковирну, на яку вже просто - не має
сили, чесно, - Дарка нарештi засинає.
Прокидається вона вмент, як од поштовху, й зараз же поплавком випорскує
з лiжка, в котрому безсоромно, мов одвiку тут прописаний, посапує з
незнайомим форкаючим пiдсвистом сплячий мужчина, i пахне по-чужому, - що це
таке було, раптовий позов нудоти?... В устах кисло, в кiмнатi темно, за
вiкном горить утiленням самотности вуличний лiхтар, котра ж це година?... її
гонить якийсь нутряний, фiзiологiчний страх, але нога трапляє в замет
прохолодного шовку, це сукня, її парадова, жужмом валяється долi, пiдняти,
розправити, напам'ять кинути в бiк крiсла (чутно, як, шелеснувши,
приземлилась), Господи, як холодно, i б'є дрожем, аж зуби дзиготять, i
сироти промацуються на передплiччях, крупно так, розсипом, наче пшоно, ну
так, вона ж заснула голою, але це не тому, це внутрiшня трясучка, хмiль iз
мене виходить, чи ще яка бiда, ах, як погано, Боженьку, як же погано, -
кутаючись в остиглого чоловiкового халата (коли той iдiот нарештi забере
свої речi?), вона нетвердо, хистко вимачковується на кухню, де свiтне табло
показує пiв на четверту, ох i нi фiга собi, - i опускає себе на краєчок
стiльця обережненько, мов скляну, намагаючись дихати рiвно, на раз-два-три,
вдих, раз-два-три, видих, сеанс медитацiї, мало що не йога, в-душу-в-Бога,
хху-у-у... Ну от, а тепер можна поставити чайник, кiлька звичних,
заспокiйливих рухiв, i так мирно палахтить пiд ним у пiтьмi голуба газова
квiтка, дуже зворушливо. Нi, то, виявляється, не зуби цокотiли, то виносився
звiдкiлясь iзсередини нагору, кастаньєтним ритмом, ось цей-от вiршовий
рядок, що тепер раз у раз повторюється машинально, губами, мов платiвка
заскочила: "Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарних кладбищ, мимо Мекки и Рима
по свету идут пилигримьi... А дурнi ж вiршi, дурнi, як сирi дрова, i
шкварчать так само, а от же ж, причепилося, - i зненацька, впершись руками в
край плити, Дарка стенається од плачу, схлип виходить не горловий, а сливе
черевний якийсь, схожий на стогiн, i вона знов мусить, заковтнувши повiтря,
притамувати вiддих, раз-два-три, щоб не розбитися на друзки: нащо ж, нащо це
все, навiщо воно здалося, Господи, i за яким хрiном таке життя?... I вже й
неясно, про чиє саме їй iдеться, а от би тiльки якось витримати,
перетравити, якось видихати цей страшний гнiт несправедливости, цей
споконвiчний людський зойк до небес: "Господи, за що?", i цей жаль, живий i
пекучий, за всiм тим, чим ми так i не стали, i вже не станемо, нiколи.
Промокнувши очi пальцями, вона сягає по цигарки на столику, чиркає
сiрником, i так, стоячи серед кухнi з запаленою цигаркою в руцi, здається
собi бiльшою за темряву. О'кей, пiдiб'ємо бабки, i що ж ми маємо?...
Сяке-таке iм'я в своїй галузi, сяку-таку матерiальну незалежнiсть, наскiльки
це взагалi можливо в наших умовах, i двi монографiї, одна з них по
докторськiй, i один вузiвський пiдручник, i два розлучення, i почесне
членство в трьох захiдних академiях, яке лайна варте, але для некролога
згодиться. Е la nave va/ Show must go on. *
______________
* I корабель пливе (iтал.). Шоу має тривати (англ.).

За яким бiсом?... За яким бiсом потрiбно було, щоб iз нас двох вижила
саме я?...
I тут ця огида до себе, ця нудота, токсикоз самозатруєння - восьмий