"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

Дарцi, окрiм як здобутися на терпку, то пак задуману терпкою, а на дiлi
доволi жалюгiдно вибелькотану заввагу, що, мовляв, добре медикам - на все в
них готовий дiагноз, i жодних тобi свiтових проблем, iно ковтай пiгулки, - а
Вовка Лясота у вiдповiдь морщиться й просить не називати його медиком - вiн,
бачся, не медбрат i не фельдшер, а заввiдiлом i "врач пєрвой категорiї", i,
мiж iншим, спецiалiзувався з гiнекологiї, так що, в разi чого, може залишити
свiй телефон... "Дякую, - смiється Дарка, i це виходить у неї басом, а
iнакше голос би зрадив, зiрвався б, - досi якось милував Бог", - тимчасом
серед народу вже починається посполите рушення до накритих столiв, що здаля
бiлiють кокетливими жлобськими букетиками застромлених у келихи серветок,
якого чорта я сюди приперлася, i що менi тут робити, Господи, яка
порожнеча, - напитись, чи що?...
______________
* "Вода забруднена" (англ.).



***

Додому Дарку проводжає Вовка Лясота. В таксi вона з'ясовує, що його
пiдстрижена а-lа Chekhov борiдка пахне одеколоном: здається, Chekhov. Вiн
цiлує її в плече пiд бретелькою сукнi й бурмоче щось про своє розлучення,
Дарка каже: "Заткнись, будь ласкавий", - i ще хоче додати: "А то я зараз
закричу", тiльки мужських сповiдей їй у цiй хвилi й бракує, - але вирiшує
облишити таку складну фразу до кращих часiв, зосередившись натомiсть на
поцiляннi ключем у дверi, що вдається їй з третього разу. Найгiрше, що при
тому все й далi пам'ятається, ба навiть iще невiдчепнiше, нiж було: так,
нiби, замiсть потонути у випитому, пiднялося на поверхню й цiлком запрудило
голову, ох, як паршиво. Лясота тимчасом обернувся на гарячого джмеля й гуде
їй у вухо, як вiд самого восьмого класу боявся до неї пiд ступитись, i
облягає її звiдусюди важким сопiнням i натиском чужого тiла пiд
настовбурченою i вже зайвою тканиною, ну й дуже добре, тобто нiчого доброго,
звичайно, i нi вiд чого не рятує, i навiть зосередитись вона як слiд не
годна, але спробує, спробує, - ошатна сукня на бретельках непоштиво летить
на пiдлогу, i коли вiн рiзко, охнувши, входить у неї, й знайоме тепло
всерединi прокидає й виводить на яв приспану, було, пам'ять тiла, що враз
робиться найголоснiшою, голоснiшою за все iнше, вона подається з глухим
задоволенням - од несподiвано щирої вдячности Лясотi за короткочасне
визволення, що вiн, певна рiч, радiсно бере за ознаку власної мужської
невiдпорности. i тому виходить йому цiлком незле, цiлком, ов, диви, та й
геть добре виходить, ой. ой мамочко, ой-ой-ой, - i потiм вона лежить
каменем, уткнувшись йому в плече, а вiн питається в неї над головою, новим i
глибоким од зворушення голосом, аж їй робиться нiяково вiд власної тому
зворушенню невiдповiдносте: "Ти знала, що я тебе любив?..." Схоже, йому
також потрiбен був реванш, що ж, гарно. Мужчини, еге ж. Якi вони всi...
одновимiрнi, прямолiнiйнi - як задачка на двi дiї... Вже сповзаючи в сон,
уже рознiмаючи безвiльно той бульдожа-чий стиск, яким свiдомiсть крiпиться
до яви, вона встигає пригадати, як колись Лясота, сам далеко не з гiрших
учнiв, непомалу був її здивував несмiливим проханням допомогти з
математики, - єдиний раз, коли могла запiдозрити його в бажаннi зостатися з