"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

цьому дiлi жоден паркан не межа, що завтра ти й сам можеш опинитися по той
його бiк, у запраному халатi колишнього темно-синього, морський кiтель,
кольору й ще запранiших штанях, з алюмiнiєвим бачком на їдло i зором,
осоловiлим од наркотикiв, нi?...), - а якщо дiйсно манiакально-депресивний
психоз, пасталакає той далi, в голосi, нiби мiж iншим, натяк на недовiру до
невiдомого йому дiагноста, мовляв, не знаю, я ж то не дивився, - якщо так,
то це не психосоматика, це штука органiчна, як i шизофренiя, наприклад, або
так звана епiлепсiя птi-маль (зараз вiн згадає все, чого навчився в
iнститутi, справний хлопчик, - ба, та вiн нежонатий, чи що, де його обручка,
як же це, таке щастячко, й раптом на волi?...), - тут етiологiя неясна,
проявляється воно тiльки з роками, переважно якраз по тридцятцi, -
"у-у-ужжас", знову шелестить бабський вiтер, здумати лишень, отак живеш
собi, живеш... "Живеш, живеш, i смаку не чуєш", - вголос ввертає Дарка -
навмання, нiби щоб перевести рейки розмовi, i рейки слухняно переводяться:
шкiльний авторитет теж не звiтрюється з роками й розморожується вмент,
свiжiсiньким, як i твiй тодiшнiй образ, - але переводяться кудись зовсiм не
туди, куди гадалося: а знаєте, каже хтось iз дiвчат, "кашмар, канєшно", але
вона, Скальковська цебто, завжди була якась, ну, "со странностямi", правда
ж? Усi згiдливо покивують, уже гуртуючись для самооборони, уже нашвидку
споруджуючи мiж собою й Скальковською отой чавунний паркан iз загострених
угорi, мов палi, штахетин, вганяють їх одну по однiй, нiби це справдi може
їх вiд чогось убезпечити: хтось iз послужливою готовнiстю зараз-таки й
пригадав, як вона раз танцювала румбу на столi в хiмкабiнетi, дiвчинка на
кулi, ну так, вона ж ходила на бальнi танцi, i тодi всi якраз дико
веселилися, поки на шум не впав завуч, але щось було чудне втому танцевi,
отїй-Бо', далекоглядний розумаха вже тодi був завважив, - "Так було б тодi й
сказати, що ж ти аж досi мовчав, - крiзь посмiшечку зимно цiдить Дарка, -
може б, життя спас людинi", - на мить вони мов нiяковiють, вони ж загалом
незлi люди, всi ми незлi люди, i чого в нас усе, за що не вiзьмись, так
розпаскудно обертається?... На помiч приходить Маринка: виявляється, це ще
не все, не кiнець iсторiї, бо вона тодi запросила Скальковську до себе, це
було близенько, вони незадовго перед тим змiнялися на центр, роз'їхалися,
нарештi, з батьками, i дуже вдало, тепер мають трикiмнатну на
Микiльсько-Ботанiчнiй, вiкнами на ботсад, - тема трепетна й нiкого не лишає
байдужим, надто дiвчат, що вмент виявляють бойовий iнтерес до подробиць
обмiну: якi квартири розмiнювалися, а з яких районiв, а скiльки доплачували,
Маринку дослiвно розпирає од гордої вiдповiдальности, вона обiцяє кiльком
цiкавим телефон знайомого квартирного брокера, "очєнь харошево", "скажеш,
што от Марiни i Вадiка": Вадiк - це, значиться, муж, i от цього-то нашого,
треба розумiти, цiлком порядного єврейського мужа Ленця й спробувала була
спокусити, поки щира душа Маринка бiгала в гастроном по закуску, зоставивши
їх у штири оцi, "он мне потом гаварiл, я буквально не знал, куда дєватца",
буквально. Нiмфоманiя, ставить новий дiагноз Вовка Лясота, - i чого зараз
притьмом нiмфоманiя, думає заперечити Дарка, чом не iстерiя покинутої
жiнки - а не виключено, що й розвинений iз роками стиль легкоприступної, та
ще й ота її на око вгадна безборонна ламкiсть, котру й вiсiмдесятьма шiстьма
кiлограмами навряд чи затулити i котра багатьом, а надто хлопам, просто
бальзам на всi болячки зразу, так що наш муж, не виключено, зовсiм не таким
постає в цьому сюжетi бiленьким ягнятком, як упевнив Маринку, а чи вона сама
себе впевнила, хоча, з iншого боку, а що їй залишалося, - i що залишається