"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

Та нi, вони не тому. I майже одразу вслiд за тим Дарка розумiє, що тих,
чвертьстолiтньої давности подiй, насправдi нiхто з них не пам'ятає, не
пам'ятає Дарчиного виступу на зборах, а коли щось i пригадує, то вже напевно
не надає йому того значення, котрим вiн роздувся й набряк для неї - на роки
й роки (...вважай, на цiле життя, бо бiльше подiбного - таки нiколи, може,
вiд пiдлости теж належиться ось таке, одноразове щеплення, хоч i вiд щеплень
теж, бува, помирають...). Дорога Ленцю, моя кохана золотонога дiвчинко, моя
безпутна сестричко з розширеними, як у наркоманки, зiницями, в яких свiчками
стоять сльози од незмоги вмiстити в себе цiлий свiт - що прийняти в себе
всiх мужчин нараз, - що ж це вони говорять про тебе?... Бо вони говорять, i
навiть дедалi жвавiше, легкий льодок вiдчуження розтоплено вiчно невтолимою
людською хiттю до недобрих сенсацiй: та ти що, та ну, невже?... - до
авiакатастроф iз двома сотнями загиблих (бажано з поiменним списком
пасажирiв, де подається також їхнiй вiк, особливу увагу привертає пара з
немовлям, що летiла показати його дiдовi й бабi), до всiх, хто,
посковзнувшись, загримiв iз вершини й тепер дозволяє нам себе жалiти -
президентiв зi спущеними на виду в цiлого людства штаньми, розорених
нафтових магнатiв i поп-зiрок, засуджених за наркотики, i того, кого вчора
вiнчали Царем Юдейським i хто сьогоднi виявився слабшим за найслабшого
з-помiж нас, таким чином нахабно нас ошукавши, i тому ми з усiм пiдставним
обуренням репетуємо "Розпни!" - жадаючи реваншу за своє вчорашнє
пониження, - вони говорять, тобто говорить невеличка повнява брюнетка з
темними, мошком, вусиками, що виявилась Маринкою Вайсберг, а решта
згромадилася круг неї з своїми "та ну?!" - "прошлим летом", каже Маринка,
"саєршенна случайна, на улiце, я єйо нє узнала", - вона каже, що ти, Ленцю,
тепер важиш вiсiмдесят шiсть кiлограмiв, така здоровенна цьоха, дiжа дiжею,
тому що тобi кололи iнсулiн, а треба було лiтiй, - але вiд лiтiю також
розносить, з професiйною статечнiстю вкидає хтось iз хлопцiв, хто тепер
iнженер-хiмiк, а iнший - лiкар, хоч i не психiатр, - з тiєю самою
статечнiстю перебиває (о мужчини, як же тяжко ви заробляєте собi вiд нас на
самоповагу!...), цiкавлячись дiагнозом: якщо лiтiй, то має бути
манiакально-депресивний психоз, а це гаплик, це не лiкується, просто треба
вже довiку на хiмiї сидiти, - "у-у-ужжас", самовдоволеним (чи то Дарцi
тiльки так здається?) шумком проноситься серед дiвчат, подувом вiтру в
кронах, прошелестiв iнема, - але чи знає Маринка дiагноз, чи таїй сказала,
через що?... Сказала, що мала зiрвану вагiтнiсть, пiсля чого її покинув
чоловiк, вони нiбито якраз вернулися з вiдпустки, звiдкись зi Швейцарiї
(знову вiтерець, але вже iнтонацiйно iнакший, на дiєзi: "ов-ва", - i кiлька
саркастично прикушених посмiшок завважує Дарка...), де вона плавала в озерi
пiд табличкою "Polluted water" * i щось там пiдчепила, якусь заразу, ну, й
начебто вiд того, - псевдо-психiатр, вiн же Вовка Лясота (колишня кличка,
Бог зна й чому, Бакс, але клички вже не канають, вiдсохли), тепер рiшуче
забирає голос, вiн тепер головний (одне з двох: або справдi незлецький
лiкар, або це його єдиний спосiб самоствердитися, бо зарплати не платять, а
вдома жiнка пилкою працює), - i недбало, зверхненько так, проголошує (за що
Дарка тимчасом починає його тихо ненавидiти), що справа не конче має бути в
якихось конкретних причинах, вони , себто не-ми, тi, кого вiддiлено вiд нас
високим гратчастим парканом, завжди, мовляв, натинаються знайти собi якусь
причину, часто й вигадують, i дуже в тому бистрi (але ти, ненависно,
спiдлоба шле йому iмпульси Дарка, хто як хто, а ти то мав би знати, що в