"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

убрання: у клубному пiджаку видно буде опiк од праски вище зап'ястя, на
жовту суконку треба хоч трохи присмаглих плечей, а я ж тепер бiла як сир, i
так далi (як не кпи сама з себе, а все'дно зустрiч однокласникiв - то
немовби ще один екзамен, цим разом на успiшнiсть житейську, з якою, в
принципi, не так щоб дуже й склалося, але тим бiльше, тим бiльше!... - тим
вище держатимемо голову, прикид, пiдмальовочка, шиза, та й годi, i пощо,
спитати б, хто змушує?), - зрештою, не можна мати безмежности, так?... А
Ленця, вiдай, саме її й потребувала, - але ця друга думка, наздоганяючи
першу, вже тiльки ковзає по свiдомостi, не сягаючи вглиб: Дарка бачить себе
закляклою в дзеркалi, з вiшаком, iз якого звисає долi довга шовкова сукня, i
несподiвано глупим, геть дитинячим виразом обличчя: таке-бо самозрозумiле
вiдкриття - не можна мати безмежности. I всi нашi домагання набути чим
побiльше - грошей, мужчин, вражень, дипломiв, суконь, автомобiлiв, - тiльки
жалюгiднi, смiшнi потуги наблизитися до плюс-нескiнченности, додаючи до
мiзерної суми одиницю за одиницею. Треба б якось iнакше до того братися, а
як?...


***

Вони рахували при входi до ресторану, хто не прийде, на кого не чекати:
Мiша Хазiн емiгрував до Америки, давно, ще на початку вiсiмдесятих, Крайчин
в Парижi на конференцiї, жiнка сказала по телефону, Артемчук теж десь за
кордоном, повезла дитину на лiкування, щитовидка в малої, ну, i Солтис, вже
ж, Солтиса вони пом'януть окремо, а годилось би, на добрий лад, i на цвинтар
з'їздити, коли-небудь обов'язково треба буде вибратися (в цю хвилину кожен
розчулено вiрить, що коли-небудь вони обов'язково виберуться), - на
Беркiвцях, та необгороджена дiлянка, де лава за лавою, як стррройсь! -
стовпчики з п'ятикутнiми зiрками, що всi в одну душу справно сповнили в
Афганiстанi свiй iнтернацiональний обов язок, але, кажуть, уже дозволено
ставити хрести?... Таке оглушливе першої митi вiдчуття - гурт незнайомих
людей, незвично тихих (кожен, вiдай, тим самим вiдчуттям приголомшений), i
сивiючих, атож, i лисiючих (мужчини), i дуже парадово вистроєних (жiнки), i
вже наступної хвилини зненацька, швидко-швидко, мов кiнопроектор закрутився
в зворотнiй бiк, починають крiзь них проступати двадцятилiтньої давности
дiтвацькi постатi, аж поки два розведенi в часi кадри - клац! - не
зiмкнуться, наклавшись на себе навзаєм, i тодi вихоплюються з уст цiлком
щирi вигуки: не змiнились!., i ти - не змiнився! i ти теж не змiнилась,
анiскiлечки!... (Хто, крiм однокласникiв, поверне нам нас такими, якими нас
уже нема - нi для кого, блiн, нi для кого? - звичайно, як не рахувати
батькiв, але на те вони й батьки...) Так на кого ще чекаємо?...
Тримаючи перед себе загнутi пальцi - отже, Хазiн, Крайчин, Артемчучка
(вказiвний - Солтисiв - палець так i лишається незручно, контужено
напiвзiгнутим, мов неясно, куди його?...), ов, дивись ти, й Сашко Бегеря
тут, а вiн же з ними не кiнчав, пiшов у ПТУ пiсля восьмого, - Дарка нарештi
зважується - нiби щойно пригадала:
- А Скальковська?
Мало не "ця, як її пак", - так у неї виходить. I все одно, їй здається,
наче на мить усi замовкають. Пiдлiсть є пiдлiсть, Дарусенько, i термiну
давности не має.