"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

почуттям, якi об'єднували в цi днi мiльйони людей, - це було ясно ще задовго
до 22 листопада, i такi анонiмнi тексти, мiж iншим, ще з жовтня пробивалися
в Iнтернетi (пригадую, як мало не розревiлася, прочитавши тодi на якомусь
iнтернет-форумi безпретензiйнi й пронизливi рядки невiдомого киянина - "Ты
сказала мне: "Здравствуй, милый", - Вся в оранжевое одета"...). Ось це й
називається в iсторiї лiтератури "прямим соцiальним замовленням" - так
завжди буває в епохи масових рухiв: "Нам треба голосу Тараса", i далi за
текстом (до речi: на власнi вуха чула, ще перед другим туром, як на Майданi
якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт iз 100-150 душ стояв i слухав!).
Маяковський iз ЛЕФом справдi був голосом росiйської революцiї, як Тичина з
"Золотим гомоном" - української 1918-го... А що маємо тепер?
Так, це прекрасно (i високошляхетно!), що масовi високi почуття зрештою
знайшли собi вихiд у колективному виконаннi нацiонального гiмну; це чудово,
що на висотi виявився український гiп-гоп, який перетворив початковий
студентський слоган на молодiжний гiмн Майдану; i можна тiльки порадiти за
київських художникiв i театральних дiячiв, якi в революцiйнiй стихiї
стрепенулися й ожили, як риба в водi, - але де, питається, були цiєї країни
поети , байдуже, знанi чи незнанi (молодi насамперед)? Адже таки жодного
вiрша не народилося, який пiшов би гуляти з уст в уста, вiдбиваючи бодай
частинку загального настрою, - а всi "старi" тексти (крiм Шевченка!), коли
їх пробували озвучувати зi сцени, до цiєї температури явно "не дотягували",
Ви помiтили? Чи це в нашої поезiї повна атрофiя соцiального нерва, така собi
"кесонна хвороба" (коли зi стиснутого простору малотиражних тусовок, та
вiдразу на широкий простiр "агори", то голiвонька наморочиться!), - а чи,
може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, i
свiй "Золотий гомiн-2004" ще буде написаний, - побачимо... (Я, принаймнi,
трохи пiдбадьорилася, вгледiвши на харкiвському "Майданi" Сергiя Жадана
комендантом наметового мiстечка, - "..." подумала: ага, значить
безпосереднiх "рядових революцiї" серед письменникiв таки маємо, а значить,
цей досвiд колись таки неминуче стане лiтературою...). Взагалi-то, за всiма
iсторичними аналогiями, слiд тепер сподiватися до кiнця десятилiття великого
лiтературного вибуху - як грому пiсля блискавки... Словом, це Вам
"лiтературна iнтрига" не на один рiк - i, гадаю, навiть не на одне
десятилiття.
Запитання: Анатолiй Ульянов


ПУБЛIЧНИЙ IНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНI
Виступ на семiнарi Фундацiї Фулбрайта 15 лютого 2005 р.

Дуже характерно, що з-помiж усiєї неймовiрної кiлькости круглих столiв
та рiзножанрових iнтелiгентських зiбрань, якими в цi пореволюцiйнi мiсяцi
клекоче Київ, тему ролi в українському суспiльствi т. зв. публiчного
iнтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтiвська Фундацiя (за що їй
належиться щира дяка й шана!), - а не, примiром, який-небудь iз нацiональних
унiверситетiв, як було б логiчно сподiватися. Схоже, українським
iнтелектуалам, якi вперто не бажають "зрiкатися сану", ще довго не обiйтися
без славнозвiсних "американських валянок". Упродовж останнiх рокiв усе наше
публiчне життя зробилося настiльки вiдверто АНТИ iнтелектуальним, що саме
словосполучення "публiчний iнтелектуал" звучить сьогоднi оксюмороном, як