"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

документальних книжок про Балкани 1990-х, я почула чи не найточнiше
визначення головного письменницького мотиву, який вiв i мене тої осенi крiзь
усю мою так звану "полiтичну журналiстику" (що її, втiм, захiднi редактори,
тобто справжнi полiтичнi журналiсти, чомусь уперто йменували "есеїстикою", -
їм таки було виднiше!). Найбiльша загадка в усiх масових рухах, сказала
Карен, захоплено зблискуючи очима, - це та точка закипання, коли народ каже
"годi", коли в нього з'являється самостiйна воля. I нiхто ще не визначив, як
це вiдбувається i звiдки береться...
Я впiзнала цей блиск в очах: з таким самим захопленням i гордiстю, тим
бiльшою, що це ж був мiй народ!) я спостерiгала стрiмко набухаюче
"закипання" Києва восени 2004-го, - аж до "точки вибуху" 22-го листопада. I
писала - таки про "Майдан", а не, як годилось би "по-журналiстському", про
"сцену на Майданi". Якесь, сливе алхiмiчне, перетворення маси розрiзнених
iндивiдiв на єдину iстоту - на колективного iндивiда, надiленого власною
волею, - це i є те, що в класичному лексиконi зветься "народженням нацiї",
про що свого часу з побожним трепетом писав iрландець В. Єйтс ("Народилась
страшна краса"), i всi європейськi поети й прозаїки, яким пощастило стати
свiдками такої iсторичної "алхiмiї". У нашому ж випадку при тому ще й
вивiльнились неймовiрнi, довготамованi запаси любови, - українцiв - бо так
довго привчали не любити себе , так довго вбивали їм у свiдомiсть, що вони
недолугi, недотепнi ("трохи придуркуватi", за словами одного
екс-президента), нi на що не здалi, одне слово, суцiльнi тобi невдахи
iсторiї, що раптом, уперше вiд 1918 року, на повен зрiст угледiти себе, як у
"Золотому гомонi" Тичини, - гордим, дужим, шляхетним i, о Господи, яким же
красивим народом, - це було потрясiння такої емоцiйної сили, що на його тлi
жалюгiдними купками брухту виглядали б усi армiї свiту, i можна хiба глибоко
поспiвчувати тим нещасним, якi не бажали цього бачити. Питання "що це
було?", спроби зрозумiти, витлумачити, "вирахувати" рацiональними засобами
ту, iз засади необчислиму, "точку закипання", почалися вже потiм, - i
тривали в нашому iнформацiйному просторi, треба сказати, таки недовго.
Другий - "постреволюцiйний" - роздiл вiдбиває власне цей короткий етап.
Читач побачить, що найповнiше менi й тут, на жаль, вдалося висловитись не
"на нашому, на данському грунтi", - а знов-таки, у Нью-Йорку, на тому самому
Всесвiтньому письменницькому фестивалi, та на сторiнках шведської преси, яка
заiнтриговано просила мене розтлумачити зв'язок мiж Майданом i Євробаченням
(!)... Але потреба в осмисленнi, в оформленнi iсторiї, що вiдбулася на очах
мiльйонiв, - у слова, в наратив, у текст, у пам'ять культури , - ця потреба
в українськiй суспiльнiй атмосферi, засвiдчую з повною вiдповiдальнiстю, -
була, i вельми вiдчутна. Не було тiльки самої культури в соцiологiчному
сенсi, - тiєї, цебто, iнфраструктури (газет i журналiв, книгарень i
видавництв, кiностудiй, iнтелiгентних телеканалiв, дослiдницьких фундацiй,
що спонсорують незалежнi дослiдження, - словом, як казав булгаковський
герой, "за что ни хватиться, ничего у вас нет!"), що в нiй, iнфраструктурi,
така потреба тiльки й може бути задоволена, - по-перше, швидко , по-друге -
масово . Так вона незадоволеною й лишилась...
" I в огнi її, окраденую, збудять..."
Ах, Тарасе Григоровичу, єдиний Ви наш, хто в тi днi на Майданi звучав
абсолютно органiчно, на рiвнi тодiшнiх колективних емоцiй, - знов Ви як у
воду дивилися! Тiльки от на "огонь" - епоха не та: живемо, як-не-як, в
iнформацiйну добу, i головнi вiйни точаться вже на теренi людської