"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

були досить дивнi в не┐. Одне око сiроблакитне, а друге сiре, з брунатними
цятками, якесь пiстряве, з гострим мало не вовчим блиском.
- Якщо ти не замовкнеш,- з присвистом сказав поет, звертаючись до
Отави,- то я наб'ю тобi морду. Отут при всiх елементарно наб'ю тобi морду.
Я боксер i роблю тридцять ударiв за хвилину.
- А я роблю тiльки один удар,- сказав рiзко Отава i пiдвiвся з-за
столу.
Всi сидiли. Жiнки ждали, що буде далi, поет вичiкував подальших дiй
Отави, iнженер i лiкар мовчали. Не пробували втихомирити поета,
заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цiлiсть свого
товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тiльки через
те, що один з них раптом перестав розумiти жарти.
Отава збагнув, що нiчого бiльше не дочека║ться, мовчки пiдiйшов до
вiшалки, зняв сво║ пальто, недбало накинув його на плечi i вийшов на
вулицю.
Море насилало на суходiл пронизливу вiльготнiсть. В холодних мокрих
сутiнках тинялися по набережнiй люди, купчилися пiд лiхтарями,
розходилися, щоб знову зiбратися в свiтляному колi, глянути одне на
одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отавi не
хотiлося знов до людей. Вiдпочити в самотинi - ║дине, чого тепер бажав.
Тому вiдразу звернув убiк, повз знайомий старий платан, по вимощенiй
бiлими плитками дорiжцi побрався в мовчазну пiтьму. Про те, що сталося в
кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у головi, йшов
швидко, широкi бiлi плити твердо слалися йому пiд ноги, ззаду долинали до
нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим
далi вiн iшов, тим бiльша й бiльша тиша залягала в нього за плечима,
тiльки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах
пiдбори його черевикiв: стук-стук!
I враз до нечастого стуку його пiдборiв долучився новий звук,
квапливий, знервований, ще далекий, але виразний i чiткий: тук-тук-тук!
Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсiм при║мне вiдчуття, коли в
темрявi, на пустельнiй дорозi, наздоганя║ тебе хтось невiдомий. До того ж
Отавi аж нiяк не хотiлося, щоб хтось порушував його самотнiсть. Тому вiн
наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати
його. Хiба що матиме ще довшi ноги.
I все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче - тук-тук-тук! Уперто,
вiдча║но, майже в безнадi┐ билося об твердi плити позад Отави, який iшов
швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним,
навiть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але
певнiсть тут була зайва, бо однаково знав цi кроки, звiдкись давно вже
вiдомий чомусь був йому оцей перестук каблукiв, так нiби вiн тiльки те й
робив у сво║му життi, що наслухував перестуки жiночих каблукiв i вирiзняв
з-помiж них один, той, що колись ма║ почути його в вологiй холоднiй пiтьмi
на безлюднiй але┐ приморського мiста.
Вiн iшов так швидко, як тiльки мiг, прогонисто викидав уперед то одну,
то другу ногу, мав цибатi, аж он якi; той, хто за ним намiрився гнатися,
мусив нарештi зрозумiти, що справа його геть програна, безнадiйна вiд
самого початку, i воно таки справдi, мабуть, так i сталося, погоня мовби
почала вiдставати, перестук позаду ставав тихiший i тихiший, а потiм, коли
Отава вiдiтхнув уже вiльнiше, перестук раптом зiрвався на безладне