"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

спазматичне: ток-ток-токi-такий звук луна║ лише тодi, як бiжить жiнка,
коли вона дивно випрямля║ ноги, а тiло ┐┐ в цей час заточу║ обережнi
пiвкола, ┐й важко втримати рiвновагу, тому вона швидше й швидше викида║
наперед штивнi ноги i вибива║ каблуками: ток-ток-ток, а сама виплiта║ з
заплутаних мережив свого вихитування нелегку дорiжку просування вперед.
I цей бiг Отава мiг би вирiзнити з тисячi й мiльйона, хоч перед тим
нiколи його не бачив i не чув. То бiгла вона, нiхто iнший.
Вiн став i повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього
┐┐ бiле пухнасте пальтечко. Художниця добiгла до Отави i, задихана, майже
впала йому на плече.
- Це ви? - вдаючи, нiби щойно впiзнав ┐┐, сказав черство Отава.- Що з
вами?
- Я гналася за вами.
- Навiщо? Хто вас просив?
- Ходiмо назад. До них.
- Задля цього не варто було вам...
- Справдi, ходiмо. Так негарно вийшло. Цей Дiмка - вiн типовий iдiот. Я
його знаю. Нездара i дурень. Всi нездари такi. Вульгарнi забiяки. Ви ж не
такий. Все обiйдеться.
- Звiдки ви зна║те, який я?
- Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають.
Цей - теж... Зна║те, перед жiнками завжди всiм хочеться якось... Одне
слово, чоловiкам хочеться подобатися...
- В мене такого бажання не виникало...
- Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас пiд руку? Я вкрай знесилилася.
- Берiться. Але туди я не пiду.
- Гаразд. Тодi я залишуся з вами.
- Навiщо?
- Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?
- Те, що робили досi. Скiльки вам рокiв?..
- Бiльше двадцяти, але менше тридцятi┐,- засмiялася вона. Вони пiшли
далi вперед, тепер уже вдвох. Та┐сина рука грiлася бiля Отавиного лiктя,
обо║ мовчали, художниця ще й досi не погамувала сво║┐ задиханостi, а може,
навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати
ходу, боявся поглянути на обличчя сво║┐ несподiвано┐ супутницi, хоч i
знав, що в темрявi навряд чи роздивиться його як слiд, але лякався ┐┐
лукавих уст, здавалося йому, Що крiзь найбiльшу темряву побачить вiн ┐хнiй
хвилюючий вигин.
- З вами при║мно мовчати,- першою обiзвалася художниця.
- Так кажуть до дурнiв,- Отава тримався суворого тону. Жодно┐ нотки
потеплiння!
- Там мовчанка вимушена, а з вами просто при║мна. Ви не подумайте про
мене абищо.
- А що я маю подумати? Навпаки, повинен би...- Вiн мало не сказав
"подякувати вам", але стримався, хоч i вiдчував наплив яко┐сь iгезнано┐
теплоти, схвильованостi, справдi був вдячний ┐й за те, що вона не покинула
його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежнiй
пiтьмi, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Вiн мав неодмiнно сказати
┐й якiсь особливi слова, яких нiколи нiкому не говорив, яких не вмiв
говорити. Вiн повинен ось тут пообiцяти ┐й, що нiколи не забуде цi║┐ ночi,