"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

й додати докладний житт║пис кожного. Але чи треба? Один був iнженер, один
(що вже й зовсiм незвично) - поет, один- лiкар, четвертий - Отава.
Вiкно запримiтив ще знадвору не поет, i не Отава, i не лiкар (професiя,
що ┐┐ найохочiше вмiщають на пограниччi мiж усiма звичайними професiями i
мистецтвом), а iнженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усiх,
трохи по-жiночому кокетливий i надзвичайно сучасний у кожному поруху, в
кожному вчинку й навiть словi.
- Вже уявив нас за цi║ю вiтриною!-вигукнув вiн.-3 одного боку ми, з
другого - море. А мiж нами - невидима субстанцiя, яку можна б назвати
екзистенцi║ю мертво┐ матерi┐.
- Ну, а вже ти тодi - есенцiя буття,- буркнув Отава. Вони посмiялися з
iнженерового пишномовства, однак пiшли в кафе, яке саме вiдчинилося пiсля
денно┐ перерви, i ┐м справдi сподобалося все: i широке вiкно, i його
небуденна залiзна рама, i багато моря за прозоро-неiснуючим склом, i тонка
нитка обрiю, що пульсувала вгорi, мов жива жилка простору.
Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку,
ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактно┐
скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
- Я писатиму про це дерево,- сказав вiн, посвистуючи вiд вдоволення.
Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався сво┐м оригiнальним свистiнням, а
ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi сво┐ почуття
таким дивним робом.
- Коли мене люди не бачать, я вiддаю ┐м сво┐ вiршi,- казав вiн,- коли ж
присутнiй я сам, тодi - сi-сi!
- Сонет чи вiдразу поему? - прискалив насмiшкувате око Отава, який
чiплявся з сво┐м кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко
зносили його насмiшкуватiсть, призвича┐лися до не┐ i навiть нудьгували без
свого лукавого товариша.
- Старий, - не ображаючись, мовив поет, - ти нiчого не розумi║ш.
Така гiлочка не вмiститься й у поему. Сi-сi!
- Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер.- Якщо в тебе нема║
оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати ┐┐. Наприклад, я вигадав для
вас оце вiкно. Що далi?
- А далi ми питимемо чорну каву,-сказав лiкар.
- З медицинським спиртом,- додав Отава.
- По-мо║му, в тебе було тяжке дитинство,- незлобиво сказав лiкар.Чорним
гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
- А бува║ гумор бiлий? - поцiкавився Отава.
- Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш,- втрутився поет.- Це вiрш про
аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у
минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав
часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав сво┐ вiршi, якi
всi тро║ за кiлька днiв знали напам'ять.
Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.

Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,