"Павло Загребельний. Учитель (Укр.)" - читать интересную книгу автора

I одно┐ темно┐ осiнньо┐ ночi вона втекла з Стьопою Живодьором, лишивши
сиротою ясноокого хлопчика, написавши безжалiсну записку сво║му
чоловiковi: "Не шукай. Не вернуся".
Звiдки ┐й було знати, що щастя для людини зовсiм не в тому, щоб
носитись по свiту, немов та суха кура┐на. Та й крiм того Стьопа Живодьор
виявився зовсiм не штурманом далекого плавання, навiть не каботажником, а
був простiсiньким боцманом рибальського сейнера, який ловив гостропузу,
схожу на сушену сарану, барабульку.
Григорiй Матвiйович зрозумiв, що був надто сухим у стосунках з
дружиною, але тепер вже було пiзно. Вiн готовий був жити сам i поклявся,
що сина свого вихова║ справжньою людиною.
- Дiтей треба виховувати так, як виховували Чехова, - несподiвано
втрутився дебелий брюнет. - А якщо виховувати не так, як виховували
Чехова, то обов'язково з дитини виросте негiдник i мерзотник, повiрте
мо║му досвiдовi.
- А у вас дiти були? - сердито спитав агроном.
- Не мав нагоди бути одруженим, - буркнув той. - Як сказав апостол
Павло: одружуватись добре, а не одружуватись ще краще.
- Продовжуйте, будь ласка, - попросив агроном юнака.
- Так от, - говорив далi юнак. - Григорi┐ Матвiйович дуже страждав.
Серце в нього замерзло вiд горя, немов рiка взимку. Тепер вiн ще з бiльшою
наполегливiстю взявся до сво║┐ роботи i сина свого Юрiя теж почав навчати
найдорожчому, на його думку, для людини - музицi.
Та вiн не врахував одного. Знову його волi зiткнулася з другою. Вiн
забув про те, що не можна нав'язувати всiм людям сво┐ уподобання, не
питаючись ┐хньо┐ згоди на це! Невдача з дружиною нiчому не навчила
Григорiя Матвiйовича.
Справа в тiм, що його Юра зовсiм не любив музики. Вiн проклинав скрипку
i школу Берiо, за якою його навчав батько, вiн не мiг годинами стояти
перед пюпiтром i розучувати гами в той час, коли за вiкнами свiтило сонце,
сяяло блакитне море i хлопцi з рибальських виселкiв вудили на бiлих
пiщаних косах чорних опецькуватих бичкiв. Вiн не вдався в батька, а весь
пiшов з матiр - такий же невгамовний, непосидючий, нестримний. Його завжди
тягло кудись з дому, вiн втiкав од скрипки, гам i нудних вправ i чим далi,
тим частiше.
Якось по веснi, коли скреса║ крига, хлопчаки бавилися бiля водоспаду,
який утворювала мiсцева рiчечка Кальчик. Гра полягала в тому, що тi, хто
був у верхнiй частинi водоспаду, пускали великi крижини, а нижнi, найбiльш
одчайдушнi, виловлювали цi крижини, демонструючи тим самим свою
надзвичайну вiдвагу. Юра Соболенко, ясна рiч, був унизу. Вiн упiймав
найбiльше крижин, i тому, коли зверху шугонула товстелезна глиба зеленого
льоду, всi хлопчаки розступилися, пропускаючи до не┐ Юрка, бо тiльки вiн
мiг би вирвати ┐┐ у несамовитого потоку.
Юра нахилився, вхопивсь за край криги, але вона вислизнула з його рук i
вже неслася далi. Тодi вiн побiг понад берегом, час од часу нахиляючись
над водою i роблячи спроби затримати крижину. Ось вiн майже лiг на не┐, i
вона зупинилася, почала наближатись до берега, холодна й незграбна. Але
раптом льодова глиба пiрнула, хлопчик втратив рiвновагу - i за шумом
водоспаду нiхто не почув нi зойку, нi сплеску маленького тiла об воду, нi
трiску крижини, яка розламалась навпiл i вже мчала сво┐ми двома шматками